Серця в Атлантиді. Стівен КінгЧитать онлайн книгу.
мої почуття?
– Ні, – відповів Боббі. Відчувати долоні Теда на потилиці було приємно і некомфортно водночас. У кіно, перш ніж поцілувати, хлопець клав дівчині руку саме на потилицю. – Я б сказав. Це моя робота.
Тед кивнув. Повільно розплів руки і дозволив їм упасти. Потім підвівся, спираючись на стіл. Скривився, коли голосно хруснуло в коліні.
– Знаю, що сказав би. Ти хороший хлопчик. А тепер іди прогуляйся. Тільки не сходь з тротуару. І приходь додому до темряви. Зараз тобі треба бути обережним.
– Буду.
Боббі рушив сходами вниз.
– А якщо побачиш їх…
– Втечу.
– Ага, – у присмерковому світлі обличчя Теда виглядало понуро. – Ніби за тобою чорти женуться.
Отож, Тед до нього торкався. І, можливо, мамині побоювання були виправдані… деякою мірою… Мабуть, доторків було таки забагато, і не всі такі, як треба. Може, не в тому сенсі, що думає мама, але все одно не такі, як треба. Все одно небезпечні.
В середу перед канікулами Боббі побачив на Колонія-стрит смужку червоної тканини, що теліпалася на чиїйсь антені. Він не міг сказати напевне, але клаптик дуже вже скидався на хвіст повітряного змія. Ноги Боббі приросли до місця, а серце загупало скажено, наче молот, як тоді, коли вони з Саллі-Джоном наввипередки бігли зі школи.
«Навіть якщо то хвіст, це всього лише збіг, – говорив собі Боббі. – Просто нещасний збіг і ти це знаєш, хіба ні?»
Можливо. Може, так він і думав. Принаймні коли надійшла остання п’ятниця перед канікулами, він був у цьому майже переконаний. Того дня Боббі йшов додому сам. Саллі-Джон зголосився залишитися і допомогти позаносити книжки на склад, а Керол пішла на день народження до Тіни Лебел. Тільки-но Боббі зібрався перетнути Ашер-авеню і зійти вниз по Броуд-стрит-гілл, коли побачив на тротуарі класики, накреслені фіолетовою крейдою. Отакі:
– Ох, Боже, тільки не це, – прошепотів Боббі. – Це якийсь жарт.
Він упав на одне коліно, як кавалерист-розвідник у вестерні, не помічаючи дітей, що поверталися повз нього додому: одні пішки, інші на великах, дехто на роликах. Френсіс Аттерсон з кінськими зубами загрібав ногою на своєму поржавілому, червоному самокаті, сміючись до неба своїм ґелґотливим сміхом.
Діти теж майже не звертали уваги на Боббі. Щойно почався мегакан і вони ошаліли від безлічі можливостей.
– Ні, ні, не можу повірити. Це якийсь прикол.
Він простяг руку до зірки і півмісяця, намальованих не фіолетовою, а жовтою крейдою, та, майже торкнувшись їх, відсмикнув руку. Клаптик червоної стрічки, що зачепився за телеантену, міг нічого і не означати, але вкупі з оцим? Хіба бувають такі збіги? Боббі не знав. Йому було лише одинадцять й існували мільярди речей, яких він не знав. Але він боявся… боявся, що…
Боббі звівся на ноги і озирнувся. Він наполовину очікував побачити, як по Ашер-авеню повільно, наче за катафалком на цвинтар, суне ціла валка довгих авто з увімкненими посеред білого дня передніми фарами, ріжучи око своїм блиском. Боббі був майже готовий побачити ницих людей у жовтих плащах, що стоять під навісом