Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take. О. ГенріЧитать онлайн книгу.
на гору для рекогносцировки.
Я зійшов на вершину невисокої гори й оглянув довколишню місцевість. З боку міста я сподівався побачити, як натовп дужих фермерів, озброєних косами та вилами, розшукує підлих викрадачів дітей. А натомість уздрів мирну картину, на якій вирізнявся тільки якийсь орач із сивим мулом. Ніхто не обмацував баграми дно річки, не видно було і вершників, які роз’їжджали б туди й сюди, повідомляючи безутішних батьків, що досі нічого не знайдено. Сонний лісовий спокій наповнював ту частину Алабами, яка була перед моїми очима.
– Може, ще не помітили, що вовки вкрали ніжне ягнятко з кошари. Боже, допоможи вовкам! – сказав я і почав спускатися з гори на сніданок.
Підійшовши до печери, я побачив, що Білл, важко дихаючи, притулився до скелі, а хлопець цілиться в нього каменюкою, удвічі більшою, ніж кокосовий горіх.
– Він запхав гарячу картоплину мені за комір, – пояснив Білл, – і роздушив її ногою. Я нам’яв йому вуха. Рушниця з тобою, Семе?
Я відібрав у хлопця камінь і так-сяк уладнав цю суперечку.
– Я тобі цього не забуду, – сказав малий Біллові. – Ніхто і ніколи не бив Вождя Червоношкірих, не поплатившись за це. Стережись тепер!
Після сніданку хлопець вийняв з кишені шматок шкіри, обмотаний шворкою, і вийшов з печери, на ходу розмотуючи її.
– Що це він там замислив? – занепокоївся Білл. – Семе, ти не думаєш, що він утече?
– Цього можна не боятись, – відповідаю я. – Він, здається, не хатній сидень. Але нам треба розробляти якийсь план щодо викупу. В містечку не помітно ажіотажу з приводу його зникнення; можливо, вони ще не зрозуміли, що його нема. Рідні, може, думають, що хлопець ночував у тітки Джейн чи у когось із сусідів. У всякому разі сьогодні його почнуть шукати. І сьогодні ввечері ми пошлемо листа його батькові і зажадаємо дві тисячі доларів за його повернення.
У цю мить ми почули щось схоже на бойовий клич – напевно, так колись кричав Давид, нокаутувавши чемпіона Голіафа. Виявляється, то Вождь Червоношкірих витяг з кишені пращу і тепер розкручував її над головою.
Я ухилився й почув важкий глухий стук і щось, наче зітхання коня, коли з нього знімають сідло. Чорний камінь, завбільшки з яйце, влучив Біллові якраз за лівим вухом. Він весь якось обм’як і впав прямо у вогнище, на сковорідку з гарячою водою для миття посуду. Я витяг його і з півгодини поливав йому голову холодною водою.
Потроху Білл очуняв, підвівся, помацав себе за вухом та й каже:
– Семе, знаєш, хто мій улюблений біблійний персонаж?
– Заспокойся, – кажу я. – Зараз полегшає.
– Цар Ірод, – каже він. – Ти ж не підеш, не залишиш мене тут самого, Семе?
Я вийшов із печери, піймав хлопчиська і тряс доти, доки всі його веснянки не заторохкотіли одна об одну.
– Якщо будеш погано поводитись, – кажу йому, – зараз же відішлю додому. Ну, слухатимешся чи ні?
– Я ж тільки пожартував, – відповідає він, похнюпившись. – Я й не думав кривдити старого Хенка. А чого