Золота осінь Гетьманщини. Валентин ЧемерисЧитать онлайн книгу.
може, тому, що в постелі жона була якась… млява. Чи холодна. Лежить як… м-м… лялька, що хоч із нею роби – все стерпить, і все їй байдуже. Просто має йому віддаватися, як мужу, і все тут. Вона й віддавалася – з обов’язку жони, а не з любові чи почуттів. Він товкався на ній, теж з обов’язку, тільки вже чоловічого, але теж не відчував ні любові, ні почуттів. Ні бодай збудження. Тож став рідше й рідше, як сам зізнався, «лазити до неї». А згодом і зовсім припинив – на стороні дівок завжди вистачало на один раз. А такого, щоб його не збуджувала юна краля, з ним не траплялося.
Якось він Євдокії бовкнув:
– Жаль, що в тебе немає крил.
– А для чого мені… крила? – здивувалась Євдокія.
– А щоб ти… щоб ти полетіла…
– Куди? – закліпала очима Євдокія.
– Куди завгодно! Хоч і до дідька, аби подалі від мене.
І в нього почав кривитися рот, смикатися щока, а очі наче вилазили… Вона закричала і кинулась од нього тікати…
З часом заспокоїлась – це ж біда така, наврочено йому, що рот у нього, як розхвилюється, кривиться і щока смикається, а очі наче вилазять з орбіт…
А може, вона й сама винувата, іноді думала. Ніколи не розуміла мужа свого, його реформ, що він уже почав затівати, його потяг до Заходу… Він навіть руське вбрання з себе скинув, а зодягався в європейського крою костюм… Євдокія цього не сприймала, він усе розумів – це й стало причиною їхньої сімейної катастрофи. В подружньому союзі любов не завжди головна, потрібні ще почуття і…
І розуміння чоловіка та підтримка його. Історія знає ось такі приклади. Письменник Іван Бунін із жінкою, яку любив, прожив усього півтора року, а з другою, що його розуміла – 47 років. І був з нею щасливий.
Леонід Утьосов – інший приклад – писав в одному з листів: «У мене була дружина-друг, жона-порадниця, дружина-критик. Тільки не думайте, що я був багатоженцем. Вона була єдина в трьох лицях, моя Олена…»
А знаменитий європейський банкір барон Ротшильд, щоб утримати біля себе кохану, подарував їй на Єлисейських Полях розкішний палац, певний, що тепер вона його любитиме. Бодай із вдячності. Не подумавши, що з вдячності любити не можна. І що ж… Кохана кинула його, кинула його палац і повернулася до свого бідного чоловіка. Щоправда прихопивши з того палацу дев’ять дверей із червоного дерева та з якимись неймовірними бронзовими ручками…
Петро швидко охолов до дружини. А втім, він нею ніколи й не захоплювався, а тому й не любив – потягу до Євдокії як до жінки цар теж ніколи не мав.
– Хіба що з голодухи, бувало, полізу до неї, – відверто казав, як злословив Петро. – Так і син народився, а вона мені байдужа.
Євдокія якось хотіла висловити своє обурення – цариця ж вона, врешті-решт, а не якась там шалава на нічку-другу, та тільки й встигла розтулити рота, як Петро її й обірвав:
– Ну, ти, царівно-жабо з ближнього болота! Якщо й потрапила до тебе моя стріла, то це ще нічого не значить. Вітром її до тебе в болото занесло…
Євдокія після таких слів не