Про письменство. Мемуари про ремесло. Стівен КінгЧитать онлайн книгу.
з цих дівчат звали, скажімо, Сондра. Вона жила з матір’ю в трейлері недалеко від мене, у них був собака Сир Чеддер. У Сондри був булькітливий, нерівний голос, наче в неї в горлі постійно стояв густий слиз. Вона не була гладкою, але її шкіра видавалася обвислою, блідою, ніби нижній бік гриба. Волосся тулилося до прищавих щік тугими кучериками Сирітки Енні[94]. У неї не було друзів (крім хіба що Сира Чеддера). Якось її мати заплатила мені, щоб я пересунув їм меблі. У вітальні трейлера домінував розіп’ятий Ісус у майже натуральну величину зі зведеними догори очима, опущеним ротом та кров’ю, що скрапувала з-під тернового вінка. Він був голий, лише в ганчірці, обмотаній довкола стегон і крижів. Над цією пов’язкою був запалий живіт і випнуті ребра в’язня концтабору. Мені подумалося, що зростання під агонічним поглядом цього вмираючого Бога, безсумнівно, посприяло тому, що Сондра стала такою, як я її знав, – боязкою та сірою вигнанницею, яка тинялася коридорами лісбонської школи, наче сполохана миша.
– Це Ісус Христос, мій Господь і Спаситель, – сказала Сондрина мати, простеживши мій погляд. – А ти спасенний, Стіве?
Я поспішив запевнити, що спасенний, наскільки можливо. Водночас мені подумалося, що не буває настільки благочестивих людей, щоб отакий Ісус за них заступився. Він же збожеволів від болю – це видно з його обличчя. Якби він повернувся на Землю, то явно не в гуморі для спасіння душ.
Другу дівчину звали, скажімо, Доді Франклін, однак інші дівчата казали на неї Додо або Дуду[95]. Її батьків цікавило тільки одне – участь у конкурсах. І це в них добре виходило. Вони виграли цілу купу дивної всячини, зокрема річний запас консервованого тунця «Three Diamonds Brand Fancy Tuna» і автомобіль «максвелл», який належав Джекові Бенні[96]. Цей «максвелл» стояв зліва від їхнього будинку в частині Дарема, знаній як Саутвест-Бенд, яка поступово розчинялася в пейзажі. Раз чи два на рік котрась із місцевих газет – портлендський «Press-Herald», льюїстонський «Sun» чи лісбонський «Weekly Enterprise» – присвячувала статтю чудній херні, яку вигравали в лотереях і на тоталізаторі батьки Доді. Зазвичай її доповнювало фото «максвелла», або Джека Бенні зі скрипкою, або того й іншого.
Хоч би що вигравали Франкліни, це ніколи не були запаси підліткового одягу на виріст. Доді та її брат Білл ходили в одному й тому самому щодня протягом перших півтора року старшої школи: він – у чорних штанях і картатій сорочці з коротким рукавом, вона – у довгій чорній спідниці, сірих гольфах та білій блузі без рукавів. Може, хтось із читачів не повірить, але я маю на увазі буквально щодня, проте люди, які зростали в маленьких містечках і селах у 50—60-х роках, мене зрозуміють. У Даремі мого дитинства життя було майже зовсім без прикрас. Я ходив до школи з дітьми, які місяцями мали кору бруду на шиї; з дітьми, чия шкіра гноїлася від ранок і висипів; з дітьми, чиї обличчя через необроблені опіки нагадували висушене яблуко; з дітьми, яких відправляли до школи з камінцями у відерці для обіду і самим лиш повітрям у термоску.
Little Orphan Annie – головна героїня однойменного серіалу коміксів із характерною шапкою рудого кучерявого волосся.
Doodoo – дитяче слівце, аналогічне слову «кака» в українській мові.
Jack Benny (1894–1974) – американський комік, радіо- та кіноактор. Старомодний розвалений автомобіль марки «Максвелл» («The Maxwell»), на якому начебто їздив Бенні, був темою його постійних жартів.