Про письменство. Мемуари про ремесло. Стівен КінгЧитать онлайн книгу.
вдягла нові спідницю і светр на наступний день. І на наступний. І на наступний. Наприкінці навчального року вона все ще була в них, хоча тоді для вовни було надто спекотно, й у неї весь час виступали намистинки поту на скронях і верхній губі. Домашню хімічну завивку їй більше не робили, а новий одяг став матовим, згорьованим. Проте кепкування зійшло на передріздвяний рівень, а приниження взагалі припинилося. Хтось намагався перелізти огорожу, і треба було цього не допустити, от і все. Щойно втечі запобігли й усіх в’язнів перелічили, життя змогло повернутися до норми.
І Сондра, і Доді були мертві на момент, коли я почав писати «Керрі». Сондра з’їхала з трейлера в Даремі з-під агонічного погляду вмираючого спасителя до квартири в Лісбон-Фоллз. Вона, певно, працювала десь поряд, імовірно, на якомусь заводі чи взуттєвій фабриці. Вона була епілептичкою і померла під час нападу. Жила сама, тож нікому було їй допомогти, коли вона впала з викрученою під неприродним кутом шиєю. Доді вийшла заміж за ведучого погоди, який заробив у Новій Англії яку-не-яку репутацію завдяки своїй протяжній даун-істівській[98] вимові. Після народження дитини – по-моєму, другої, – Доді пішла в погріб і випустила кулю собі в живіт. Це був вдалий постріл (чи невдалий, залежно від того, як на це дивитися): вона смертельно поранила себе у ворітну вену. У місті говорили, що це післяпологова депресія, як прикро. Особисто я ж підозрював, що це відгукнулося похмілля від шкільних років.
Я ніколи не любив Керрі, цю дівочу версію Еріка Гарріса та Ділана Клебольда[99], проте завдяки Сондрі та Доді я нарешті почав її трошки розуміти. Я жалів її, а також її однокласників, бо сам був колись одним із них.
Рукопис «Керрі» вирушив у «Doubleday», де я завів друга на ім’я Вільям Томпсон. Я зовсім про це забув і займався далі своїми справами: викладав у школі, виховував дітей, кохав дружину, пиячив по п’ятницях у другій половині дня та писав оповідання.
Того семестру в мене було вікно на п’ятому уроці, одразу після обіду. Зазвичай я проводив його в учительській за перевіркою контрольних, мріючи випростатися на дивані й подрімати: по обіді в мене енергії як в удава, який щойно проковтнув козу. Увімкнулася система зв’язку, Колін Сайтс питала, чи я там. Я відповів ствердно, вона попросила мене зайти до неї в кабінет. Мені телефонують. Дружина.
Шлях з учительської в нижньому крилі до головного управління видався довгим навіть попри те, що йшли уроки й у коридорах було практично порожньо. Я спішив, майже біг, сильно стукало серце. Щоб скористатися сусідським телефоном, Таббі мала одягти дітей у черевики та куртки, тож мені на думку спадало тільки дві причини, з яких вона могла на це піти: або хтось із дітей упав зі сходів і зламав ногу, або я продав «Керрі».
Моя дружина, задихаючись і не тямлячи себе з радості, зачитала мені телеграму. Її прислав Білл Томпсон (який пізніше відкриє міссісіпського писаку на ім’я Джон Ґрішем) після того, як спробував подзвонити й дізнався, що
Downeast (нижній схід) – частина східного прибережжя Мену, Нової Англії та Канади.
Старшокласники, які 20 квітня 1999 року вчинили стрілянину в школі Колумбайн, вбили 13 людей, поранили 24, після чого застрелилися самі.