Про письменство. Мемуари про ремесло. Стівен КінгЧитать онлайн книгу.
мені було п’ять чи шість років, я запитав у мами, чи бачила вона, як хто-небудь помирає. Так, сказала вона, бачила, як помирає одна людина, і чула, як помирає інша. Я запитав: як можна таке почути? А вона сказала, що це була дівчинка, яка втопилася біля півострова Праутс-Нек[9] у 20-х роках. Вона запливла за розривну течію, не змогла повернутись і почала гукати на допомогу. Кілька людей намагалися до неї дістатися, але того дня розривна течія супроводжувалася лютим підводним плином, тому їм довелося повернутися. Врешті-решт, туристам і місцевим – серед них і моя мама, яка була тоді підлітком, – лишалося тільки стояти й чекати на рятувальний човен, який так і не з’явився, а дівчинка кричала, доки мала сили, відтак, знеможена, пішла під воду. Мама сказала, що її тіло викинуло на берег у Нью-Гемпширі. Я запитав, скільки їй було років. Мама сказала, що чотирнадцять. Потім почитала мені комікс і вклала спати. Якогось іншого разу вона розповіла мені про того, кого бачила, – моряка, який стрибнув на дорогу з даху готелю «Ґреймор» у Портленді, штат Мен.
– Його розплескало, – сказала мама якнайбуденнішим тоном. Після паузи додала: – З нього витекло щось зелене. Я назавжди це запам’ятала.
Не ти одна, мамо.
Майже всі дев’ять місяців свого першого класу я провів у ліжку. Проблеми почалися з кору, абсолютно звичайного його випадку, але потім мій стан повсякчас гіршав через спалах за спалахом того, що я помилково називав «смугастим горлом»[10]. Я лежав у ліжку, пив холодну воду й уявляв, що в мене на горлі червоні та білі смужки[11] (це було, мабуть, не надто далеко від правди).
У якийсь момент інфекція дісталася вух, і мамі довелося викликати таксі (сама вона не вміла водити) і везти мене до лікаря, надто поважного, щоб самому їздити на виклики, – до вушного спеціаліста (я чомусь вирішив, що такий лікар називається «отіологом»[12]). Мені було байдуже, знається він на вухах чи на дірках у дупі, – у мене була температура 40, і щоразу, як я ковтав, боки мого обличчя від болю аж світилися, як музичний автомат.
Лікар позазирав мені у вуха, основну увагу приділив (здається) лівому. Потім сказав лягти на стіл для обстеження. «Стіві, підніми на хвилинку», – сказала медсестра і підклала мені під голову великий шмат гігроскопічної матерії (може, це був підгузок), так що, коли я опустився, моя щока лягла на неї. Я мав би здогадатися, що в державі данській завелась гнилизна. Хоча хто знає, може, й здогадався.
Почувся різкий запах спирту. Дзенькіт відкриваного стерилізатора. Я побачив у руці лікаря голку, довгу, як лінійка з мого пенала, і напружився. Вушний лікар підбадьорив мене посмішкою і сказав брехню, за яку лікарів слід негайно саджати в тюрму (термін має подвоюватися, якщо брешуть дитині): «Розслабся, Стіві, буде неболяче». Я йому повірив.
Він увів голку мені у вухо та пробив нею барабанну перетинку. Так сильно, як тоді, мені більше ніколи не боліло. Єдиний раз, коли біль за інтенсивністю наблизився до відчутого тоді, – це перший місяць реабілітації після
Prouts Neck – півострів у містечку Скарборо на південному сході штату Мен.
Замість
Колір традиційних американських карамельок.
Замість