Про письменство. Мемуари про ремесло. Стівен КінгЧитать онлайн книгу.
стало: обдуриш раз – ганьба тобі; обдуриш двічі – ганьба мені; обдуриш тричі – ганьба нам обом[13]. Лежачи втретє на столі вушного лікаря, я не давався й верещав, пручався і боровся. Щоразу, як голка наближалася до мого обличчя, я її відбивав. Врешті-решт, медсестрі довелося покликати маму з приймальні, й удвох вони змогли втримати мене рівно стільки часу, скільки лікарю було треба для введення голки. Я кричав довго й голосно, аж досі це чую. Щиро кажучи, мені здається, що десь у глибокій западині моєї пам’яті досі відлунює цей останній крик.
Незабаром, похмурого холодного дня – якщо я не переплутав послідовність, то це мав бути січень або лютий 1954 року – таксі приїхало знову. Цього разу спеціаліст був не вушний, а горловий. Знову мама чекала в приймальні, а я знову сидів на столі для обстеження. Поряд ширяла медсестра, і знову був різкий запах спирту – аромат, від якого в мене досі за п’ять секунд удвічі прискорюється серцебиття.
Однак цього разу в мене всього-на-всього взяли мазок з горла. Пекло́, гірчило, але після довгої голки вушного лікаря це взагалі пусте. Горловий лікар надів на голову цікавий прилад у вигляді ремінця з дзеркалом посередині. З нього сяяло сліпуче світло, наче третє око. Він довго дивився мені в горлянку, наказуючи ширше розтулити рота, аж у мене щелепи заскрипіли. Зате не встромляв у мене голок, і я його за це полюбив. Невдовзі він дозволив закрити рот і покликав маму.
– Проблема в його мигдаликах, – сказав лікар. – Вони мають такий вигляд, ніби їх кіт подер. Треба видаляти.
Пам’ятаю, як трохи згодом мене везуть під яскравим світлом. Наді мною схиляється чоловік у білій масці. Він стоїть у головах столу, на якому я лежу (1953 і 1954 – мої роки лежання на столах), він перевернутий відносно мене.
– Стівене, – каже він, – ти мене чуєш?
Я сказав, що чую.
– Я хочу, щоб ти глибоко дихав, – каже він. – Коли прокинешся, їстимеш морозиво скільки влізе.
Він опустив мені на лице якийсь пристрій. У моїх спогадах той схожий на мотор для човна. Я зробив глибокий вдих, і все потемніло. Коли я прокинувся, мені справді дозволили їсти скільки завгодно морозива – гарний вийшов жарт, бо мені його зовсім не хотілося. Горло було набряклим і товстим. Але це краще, ніж фокус із голкою у вусі. А, точно: будь-що краще, ніж фокус із голкою у вусі. Забирайте мої мигдалики, якщо треба, чіпляйте сталеву клітку мені на ногу, якщо мусите, але борони мене Боже від «отіолога».
Того року мій брат Девід перескочив у четвертий клас, а мене зовсім забрали зі школи. І мама, і вчителі погодилися, що я пропустив забагато першого класу, тому краще почати заново наступної осені, якщо дозволятиме здоров’я.
Майже весь той рік я провів або в ліжку, або просто вдома. Перечитав кілька тонн коміксів, доріс до Тома Свіфта[14] і Дейва Доусона (героїчного пілота часів Другої світової війни, чиї літаки постійно «зубами вигризали висоту»), відтак перейшов на твори Джека Лондона про тварин – від цих оповідок холонула кров.
Популярна американська приказка, яка в оригіналі звучить: «Fool me once, shame on you. Fool me twice, shame on me». Кінг додав третю частину: «Fool me three times, shame on both of us».
Tom Swift – головний герой п’яти пригодницько-науково-фантастичних книгосеріалів для підлітків, вигаданий 1910 року Едвардом Стрейтмеєром (Edward Stratemeyer, 1862–1930).