В’язень Неба. Карлос Руис СафонЧитать онлайн книгу.
ще більше спантеличений, ніж коли виходив із неї. Вуличний письменник Освальдо помахав мені рукою, коли я минав палац віце-королеви.
– Пощастило? – запитав він.
Я промимрив у відповідь щось заперечливе.
– Спробуйте поговорити з Луїсіто. Може, він пригадає щось корисне.
Я послухався ради й підійшов до дерев’яного будиночка Луїсіто. Вуличний письменник саме чистив свою колекцію пер.
Побачивши мене, він усміхнувся й запропонував сісти.
– Якого бажаєте листа? Любовного чи ділового?
– Мене прислав ваш колега Освальдо.
– Він наш наставник, – виголосив Луїсіто, якому не було, мабуть, ще й двадцяти п’яти років. – Великий митець слова, якого світ не оцінив належним чином, і тому він тут, на вулиці, служить своїм пером темним на письмо людям.
– Освальдо розповів, що до вас одного разу звернувся літній пан, кульгавий і доволі пошарпаний. Йому бракувало кисті однієї руки й кількох пальців на другій.
– Я пригадую його. Людей зі скаліченими руками я завжди запам’ятовую. Через Сервантеса[11], розумієте?
– Авжеж, звісно. А чи не могли б ви розповісти мені, у чому полягала та справа, що привела його до вас?
Зрозумівши, куди повернула наша розмова, Луїсіто зніяковів і засовався на стільці.
– Бачте, у нас тут, вважайте, як у сповідальні. Конфіденційність і професійна етика – понад усе.
– Я розумію. Але так сталося, що тут ідеться про серйозну справу.
– Наскільки серйозну?
– Дорогим для мене людям може загрожувати небезпека.
– І все ж…
Луїсіто витягнув шию, шукаючи поглядом свого наставника Освальдо на протилежному боці дворика. Я помітив, як той кивнув, і Луїсіто розслабився.
– Цей пан приніс листа й хотів, щоб його переписали начисто й хорошим почерком, бо ж із його рукою…
– І в цьому листі мовилося про…
– Я мало що пам’ятаю, адже ми щодня пишемо й переписуємо безліч листів…
– Спробуйте пригадати, Луїсіто. Заради Сервантеса.
– Здається – хоч я й можу плутати з листом іншого клієнта, – ішлося про значну суму грошей, яку цьому калікуватому панові мали чи то заплатити, чи то повернути. І ще було щось про ключ.
– Про ключ?
– Так. Але який саме ключ – гайковий, скрипковий чи ключ від замка – там не уточнювалося.
Луїсіто всміхнувся, вочевидь задоволений тим, що вдалося ввернути в розмову дотеп.
– Більше нічого не пригадуєте?
Замислившись, молодий письменник облизнув губи.
– Він сказав, що місто дуже змінилося.
– Змінилося? Що він мав на увазі?
– Не знаю. Змінилося, і годі. Мовляв, на вулицях більше не валяються трупи.
– Трупи на вулицях? Він так сказав?
– Якщо пам’ять мене не зраджує…
7
Я подякував Луїсіто за інформацію і поквапився до книгарні, сподіваючись встигнути, перш ніж батько повернеться й зауважить мою відсутність. Мені пощастило: табличка «Зачинено» досі висіла на дверях. Я відчинив крамницю, зняв табличку і став за прилавок,
У битві при Лепанто Сервантес зазнав поранення, через яке втратив здатність володіти лівою рукою.