Оповідь Служниці. Марґарет ЕтвудЧитать онлайн книгу.
плід[6], – вітається зі мною жінка усталеними поміж нас словами.
– Хай відкриє Господь, – як годиться, відповідаю я. Ми розвертаємося і крокуємо разом повз великі будинки до центральної частини міста. Нам не можна ходити туди інакше, як парами. Це мало б захищати нас, хоча сама ця ідея абсурдна – ми вже достатньо захищені. Правда в тому, що вона шпигує за мною, так само, як і я за нею. Якщо хоч одна з нас вислизне завдяки чомусь, пов’язаному з нашими щоденними прогулянками, другу визнають у цьому винною.
Ця жінка стала моєю партнеркою два тижні тому. Не знаю, що сталося з попередньою. Одного дня вона просто не прийшла, а замість неї була ця. Про такі речі не питають, бо відповіді, зазвичай, не ті, які хочеться чути. Усе одно відповіді не було б.
Вона трохи повніша за мене. У неї карі очі. Її звати Гленова. І це все, що я про неї знаю. Її голова опущена, руки в червоних рукавичках складені спереду, кроки стримані, маленькі, чимчикує, наче циркова свинка на задніх лапах. Під час цих прогулянок вона не сказала жодного неправедного слова, утім, як і я. Вона може бути справжньою вірянкою, Служницею не лише за назвою. Не можна ризикувати.
– Чула, війна йде добре, – каже вона.
– Господові слава, – відповідаю я.
– Він послав нам хорошу погоду.
– І я радо її приймаю.
– Відучора нові бунтівники потерпіли поразку.
– Господові слава, – кажу я. Не питаю, звідки вона знає. – Хто такі?
– Баптисти. У них була твердиня у Синіх Пагорбах. Їх викурили звідти.
– Господові слава.
Іноді мені хочеться, щоб вона просто замовкла й дала мені спокійно йти. Але я жадібно прагну новин, будь-яких, навіть якщо вони неправдиві. Це хоч щось означає.
Ми доходимо до першої застави, схожої на те, чим блокують дорожні роботи чи розкопані канави: дерев’яний хрест, пофарбований у чорно-жовті смуги, та червоний шестикутник, що означає «Стоп». Біля проходу стоять ліхтарі. Зараз вони не горять, бо ще не ніч. Я знаю, що над нами на телефонних стовпах висять прожектори на випадок екстремальних ситуацій, і в будах з обох боків дороги сидять чоловіки з автоматами. Я не бачу прожекторів та буд через крила навколо обличчя. Просто знаю, що вони там.
За заставою біля вузького проходу чекають на нас двоє чоловіків у зеленому однострої Хранителів Віри, із нашивками на плечах і беретах: два мечі, схрещені над білим трикутником. Хранителі – несправжні солдати. Їх використовують для рутинної поліцейської роботи, для іншого лакейства, на зразок копання у садку Дружини Командора, і вони зазвичай або дурні, або немолоді, або несправні, або дуже молоді, за винятком тих, хто насправді – Очі під прикриттям.
Ці двоє зовсім юні: в одного ледве пробиваються вуса, у другого обличчя досі вугрувате. Їхня юність зворушлива, але я знаю, що не можна дозволити їй себе обманути. Юні часто найнебезпечніші, найфанатичніші, найнестримніші зі зброєю. Вони ще не навчилися жити в часі. З ними слід рухатися поволі.
Минулого тижня вони застрелили жінку десь тут. Вона була Марфою. Копирсалась
«Благословенна Ти між жонами, і благословенний Плід утроби твоєї» (Євангеліє від Луки 1:42).