Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown. Гілберт Кіт ЧестертонЧитать онлайн книгу.
що все це означає?
Патер Браун раптом голосно зареготав, потім стримався і промовив, задихаючись і насилу пригнічуючи напади сміху:
– Джентльмени, зараз не до балачок. Мені треба наздогнати злочинця. Але цей великий французький актор, котрий грав констебля, цей геніальний мрець, із котрим вальсував Арлекін, котрого він підкидав і жбурляв на всі боки, – це…
Він не договорив і заквапився геть.
– Це хто? – крикнув йому навздогін Фішер.
– Справжній поліціянт, – відповів патер Браун і зник у темряві.
У дальньому кінці саду блискуче листя череди лаврових та інших вічнозелених дерев навіть цієї зимової ночі створювали на тлі сапфірового неба та срібного місяця враження південного пейзажу. Яскраво-зелені хиткі лаври, глибока, що виблискувала багрянцем синява небес, місяць, як величезний магічний кристал, – все було сповнене легковажної романтики. А вгорі, по гілках дерев, дерлася якась дивна постать, що мала вигляд не стільки романтичний, скільки неправдоподібний. Людина ця вся іскрилася, ніби була одягнена в костюм із десяти мільйонів місяців. При кожному його русі світло справжнього місяця вибухало на ньому новими спалахами блакитного полум’я. Але, блискучий і зухвалий, він спритно перелазив із маленького деревця в цьому саду на високе розлоге дерево в сусідньому і затримався там тільки тому, що чиясь тінь ковзнула в цей час під маленьке дерево і чийсь голос озвався до нього знизу.
– Ну, що ж, Фламбо, – вимовив той, – ви справді схожі на летючу зорю, але ж зірка, що летить, зрештою завжди стає зіркою, що впала.
Нагорі, в гілках лавра, блискаюча сріблом постать нахиляється вперед і, почуваючись у безпеці, прислухається до слів маленького чоловічка.
– Це – найвіртуозніша з усіх ваших витівок, Фламбо. Приїхати з Канади (з квитком із Парижа, мабуть) через тиждень після смерті пані Адамс, коли ніхто не має бажання про щось питати, – нічого не скажеш, спритно вигадано. Ще меткіше ви зуміли вистежити «летючі зорі» і розвідати день приїзду Фішера. Але в тому, що за цим відбулося, відчувається вже не спритність, а справжній геній. Викрасти каміння для вас, звісно, не становило жодних проблем. При вашій спритності рук ви могли б і не привішувати ослячий хвіст до фалдів фішерівського фраку. Але в іншому ви затьмарили самого себе.
Срібляста фігура в зеленому листі зволікала, точно загіпнотизована, хоча шлях до втечі був відкритий. Чоловік на дереві уважно дивиться на чоловічка внизу.
– О, так, – каже чоловік унизу, – я знаю все. Знаю, що ви не просто нав’язали всім цю пантоміму, але й зуміли витягти з неї подвійну користь. Спочатку ви мали намір вкрасти ці камені без зайвого галасу, аж тут один зі спільників сповістив вас про те, що вас вистежили і досвідчений детектив має сьогодні застати вас на місці злочину. Пересічний злодій подякував би за попередження і зник. Але ви – поет. Вам одразу ж спала на гадку дотепна думка сховати діаманти серед блиску бутафорських коштовностей. І ви вирішили, що якщо на вас буде справжній костюм Арлекіна, то поява поліціянта видасться