Повість про Ґендзі. Книга 1. Мурасакі СікібуЧитать онлайн книгу.
й не відкривав їй свого імені. Вирушав до неї в надзвичайно простому одягу і, як ніколи раніше, не на кареті, а пішки. Вважаючи, що так робити не годиться, Кореміцу віддавав йому свого коня, а сам біг поряд. Мовляв, було б дуже прикро, якби побачили, що такий коханець іде на побачення пішки. Заради того, щоб ніхто не дізнався про його таємницю, Ґендзі брав із собою лише того помічника, який колись зірвав для нього квітку «вечірнє лице», і нікому невідомого хлопчика-слугу. Щоб ніхто ні про що не здогадався, Ґендзі навіть не заходив на перепочинок у сусідній будинок годувальниці.
Тим часом і жінка, нічого не розуміючи, мучилася підозрами й крадькома посилала слугу за посланцем Ґендзі, який приносив листа, або доручала йому вивідати, куди вертається коханий вранці після ночі з нею, та дарма – слід того губився. Ґендзі все більше прихилявся до неї, не міг обійтися без неї жодного дня, і хоча дорікав собі за недоречну легковажність, часто її відвідував. У такій справі втрачають голову і цілком статечні люди, так і Ґендзі, який досі тримав себе під контролем і не допускав осудливих вчинків, зазнавав таких пристрасних переживань, що не міг, розлучившись з коханою вранці, дочекатися вечора упродовж цілого дня. Водночас, як тільки міг, охолоджував свій запал словами: «Не треба так нестямно закохуватися!» Жінка була лагідною і спокійною, але, здається, їй бракувало жвавого розуму і впевненості в собі. Вона здавалася зовсім юною, хоча й недосвідченою в життєвих справах також не була. Та й до знатного роду, напевне, не належала. «Тож чим же вона мене так вабить?» – безупинно дивувався Ґендзі.
На побачення з жінкою він вирушав навмисне у старанно зміненому вигляді, в каріґіну,[86] й, приховуючи обличчя, відвідував її вночі, коли всі в будинку спали, тому в неї закрадалася зловісна підозра, чи він часом не є перевертнем, як це бувало в старовину? Та оскільки навіть легкий дотик до його одежі свідчив, що це непроста людина, то вона запідозрила: «Напевне, все це затіяв молодий сусід-гульвіса». Але той, здавалось, до всього байдужий, ніби нічого не помічаючи, як і раніше, відвідував їхній будинок, шукаючи власних розваг, тож вона, нічого не розуміючи, поринула у глибоку тривогу: «Що ж усе це означає?»
Не мав спокою також Ґендзі: «А що, як вона своєю піддатливістю приспить мою пильність і раптом кудись сховається, то де я тоді її шукатиму? Цей будинок, здається, лише тимчасовий притулок, з якого вона може переїхати будь-куди і будь-коли…» Звичайно, якби вона втекла, а він не знайшов її, то примирився б з тим, що розвага так швидко минула, але про це й думати не хотів. Ті ночі, коли, уникаючи людської уваги, він відмовлявся від її відвідування, здавалися йому нестерпно тяжкими, тож він подумав: «А чи не перевезти її таємно в садибу на Другій лінії? Якщо люди почнуть пліткувати й виникнуть неприємності, то можна сказати, що так зроду судилося. Що поєднало нас, якщо досі ні одна жінка мене так не вабила?»
«А чи не перебратися нам кудись у затишне місце й спокійно поговорити?» – запропонував Ґендзі. «Все це дивно! Ваші