Повість про Ґендзі. Книга 1. Мурасакі СікібуЧитать онлайн книгу.
на хворобу, Ґендзі покликав Укон і, виділивши їй кімнату поруч зі своїми покоями, прийняв на службу до себе. Кореміцу, долаючи власну розгубленість, намагався допомогти їй звикнути до нових обов’язків, бо відчував, що їй потрібна стороння підтримка. Коли хвороба трохи відступала, Ґендзі викликав Укон до себе й давав їй різні доручення, тож вона досить швидко освоїлася із завданнями. У чорній жалобній одежі ця молода жінка не була миловидою, але й не здавалася зовсім непривабливою.
«Навдивовижу коротким виявилося наше кохання, пов’язане клятвою, однак і я, напевне, недовго житиму на цьому світі! Ви ж утратили свою надійну опору, тож якби мені судилося довше жити, я підтримав би вас у такому горі, але, на жаль, боюся, що невдовзі піду вслід за нею», – тихо промовив Ґендзі й знесилено заплакав. Почувши ці слова, вона з жалем подумала, що якби так сталося, то до одного горя додалося б друге.
Прислуга у садибі на Другій лінії не мала спокою, ніби втратила під ногами землю. З палацу плавом плив потік гінців. Почувши про занепокоєння Його Величності, Ґендзі намагався зібрати всі сили, щоб одужати. Лівий міністр, оточивши зятя опікою, щодня провідував його, замовляв потрібні в таких випадках обряди, й, можливо, завдяки цьому тяжка хвороба через двадцять днів почала відступати, не залишаючи жодних поганих наслідків. Саме тієї ночі закінчувалося очищення від скверни, й Ґендзі, щоб позбавити Його Величність від іще більших турбот, перебрався у свої палацові покої. Лівий міністр привіз його у власній кареті й по дорозі неабияк стомив його різноманітними настановами про потребу стриманості від різних життєвих спокус. Ґендзі ще довго здавалося, ніби він сам не свій і відродився зовсім в іншому світі. На двадцятий день дев’ятого місяця Ґендзі цілком одужав, а про його хворобу нагадувало лише вкрай змарніле обличчя, яке, однак, надавало йому ще більшої чарівності. Цілими днями він поглядав надвір і плакав. Дехто з прислуги дивився на нього з підозрою і казав: «Невже злий дух оволодів ним?»
Одного тихого вечора Ґендзі покликав до себе Укон на розмову. «Все-таки дивно… – казав він. – Чого вона приховувала своє ім’я? Прикро, що не знала, як я її любив, навіть якби справді була «дочкою рибалки» й сторонилася мене». – «Та хіба вона мала серйозні підстави для скритності? Будь-коли могла назвати своє скромне ім’я. Але від самого початку стосунки з вами здавалися їй неймовірними. Вона казала, начебто все це їй тільки сниться. Мовляв, думала, що ви мали на меті легковажну розвагу, якщо не видавали, хто ви є, а тому страждала», – розповідала Укон.
«Яке безглузде суперництво! Я зовсім не мав наміру приховувати свого імені, просто ще не звик робити непохвальних учинків. Його Величність наставляв мене триматися в рамках пристойності, та й високе становище вимагало стриманості, адже будь-який жарт з моїх уст набував великої ваги. І от того вечора вона раптом так заволоділа моїм серцем, що я подумав, ніби це доля судила нам зустрітися, і тим самим зазнав і радості, й водночас гіркоти. Навіщо моє