. Читать онлайн книгу.
Мацюсь зрозумів, що справедливо сердився вчора полковник саперів, і зрозумів, що на війні кожний наказ має бути виконаний швидко й без зайвої балаканини. Звісно, цивільні можуть слухатися чи не слухатися, баритися чи сперечатися, а військовий знає лише одно: наказ має бути виконано негайно й точно. Вперед – то вперед, в тил – то в тил, копати – то копати.
Бій тривав цілий день. Нарешті ворог зрозумів, що нічого не вдіє, бо тільки втрачає людей, а підійти до супротивника не може – заважають дротяні огорожі. Отож ворог відступив і вирішив окопатися. Та одне діло копати спокійно, коли ніщо не заважає, і зовсім інше – копати під вогнем, коли звідусіль падають кулі.
Вночі щохвилини злітали в небо ракети, освітлюючи все навколо, і хоч стрілянина трохи вщухла – змучені солдати по черзі спали, – бій все одно тривав.
– Ми не здалися, – казали задоволені солдати.
– Ми не здалися, – повідомив поручик по телефону в штаб – до них уже встигли підвести телефон.
Яке ж було здивування й гнів у солдатів, коли назавтра протелефонували з штабу наказ відступати.
– Чому? Ми викопали окопи, затримали ворога, можемо оборонятися.
Якби Мацюсь був поручиком, він нізащо не послухався б наказу. Це, певно, якась помилка. Хай полковник прибуде сюди, хай подивиться, як добре вони б’ються. У ворога багато вбитих, а в них лише одного поранено в руку. Коли той солдат стріляв з окопу, його вистромлену руку дряпнула ворожа куля. Як же полковник може знати здалеку, що тут діється? Була хвилина, коли Мацюсь хотів крикнути: «Я король Мацюсь! Нехай полковник наказує, що хоче, а я не дозволяю відступати! Король старший за полковника». І якщо він не зробив цього, то тільки тому, що не був певний, чи йому повірять, чи не кепкуватимуть.
Так Мацюсь удруге переконався, що в армії дискутувати не можна, а треба негайно виконувати накази.
Прикро було кидати викопані з такими труднощами окопи, залишати частину запасів хліба, цукру та солонини. А ще прикріше повертатися через село, де здивовані жителі запитували:
– Чого ви тікаєте?
Вже в дорозі їх наздогнав кінний вістовий з листом, в якому наказувалося йти швидко, без відпочинку. Легко сказати: без відпочинку. Після двох безсонних ночей, коли одну ніч копали, а другу билися, йти без відпочинку не можна. Та й провізії в них мало, і всі до того ж ще сердиті й засмучені. Вперед ідеш завжди охоче, напружуєш останні сили і мчиш, а повертатися, та ще й з примусу, – тут сили вичерпуються швидко.
Ідуть, ідуть, ідуть, ідуть. Аж раптом обабіч постріли, ліворуч і праворуч.
– Все ясно! – крикнув поручик. – Ми просунулися занадто далеко вперед, а ворог зайшов з тилу. Полковник мав глузд, коли наказував відступати швидко. Нас могли взяти в полон.
– Гарна історія, тепер нам треба прориватися, – сердито сказав один солдат.
Ох, як було важко! Тепер ворог сидів у окопах і стріляв з обох боків, а вони мусили тікати.
Розділ десятий
Тепер Мацюсь зрозумів,