Полліанна дорослішає. Елінор ПортерЧитать онлайн книгу.
ви мусите бути надзвичайно задоволені, що мешкаєте в такому пречудовому, досконалому місці! – вигукнула дівчинка, вискакуючи на тротуар і радісно роззираючись довкола. – Адже ви задоволені?
Місіс Керю нічого не відповіла. Вона вийшла з лімузину похмура і насуплена.
Вдруге за останні п’ять хвилин Полліанна поспішила виправити сказане слово.
– Я, звісно ж, не мала на увазі таке гріховне задоволення, як гординя, – пояснювала вона, занепокоєно шукаючи поглядом обличчя місіс Керю. – Може, ви так мене зрозуміли; так само, як колись, бувало, розуміла тітонька Поллі. Але ж я не мала на увазі таке задоволення, коли вам приємно від того, що ви маєте те, чого не мають інші, а таке задоволення, коли вам хочеться верещати з радощів і грюкати дверима… хоч так поводитись негарно, – закінчила вона свою промову, розкачуючись на носках черевичків.
Шофер, ховаючи усмішку, заходився коло машини. Місіс Керю, губ якої усмішка так і не торкнулась, рушила кам’яними сходами до вхідних дверей.
– Полліанно, ходімо, – сухо сказала вона.
За п’ять днів по тому Делла Ветербі отримала лист від сестри і з радісним нетерпінням розпечатала його. То був перший лист від часу приїзду Полліанни у Бостон.
«Люба моя сестро! – писала місіс Керю. – Люба Делло, чому ти не застерегла мене, на що варто чекати від цієї дитини, коли умовляла взяти її? Я мало не скаженію від неї, а вирядити її додому теж не можу. Тричі намагалась, але щоразу, перше ніж я встигала що-небудь сказати, вона зупиняла мене, розповідаючи, як гарно їй у мене ведеться, і яка вона рада, що приїхала, і як мило з мого боку, що дозволила їй замешкати у себе, доки її тітка Поллі у Німеччині. Після таких слів як я змогла б заявити: «Повертайся додому, я тебе тут не хочу»? А найабсурднішим є те, що їй, схоже, навіть на думку не спало, що вона може бути тут небажаною. А я, схоже, теж не можу їй навіть натякнути.
Звісно, якщо вона почне читати мені проповіді або навчатиме шукати особисті благословення, я вмить виряджу її додому. Я одразу тобі казала, що такого не терпітиму. І не терпітиму. Двічі чи тричі мені вже здавалося, що вона лаштується почати (проповідування, я маю на увазі), але щоразу вона видавала яку-небудь безглузду оповідку про дам зі своєї «Жіночої допомоги». Таким чином, їй досі щастить уникнути вигнання додому.
Але насправді, Делло, вона нестерпна. По-перше, вона ганяє будинком, як несамовита. Вже першого дня вона вблагала мене відчинити для неї кожну кімнату. Вона не втихомирилась, аж доки не обстежила кожен закапелок, щоб побачити “всі пречудові і прегарні речі”,навіть красивіші, як вона заявила, ніж у містера Джона Пендлтона, хоч би хто він був – гадаю, хтось із Белдінґсвіля. В усякому разі, він не з «Жіночої допомоги». Цього я дійшла самотужки.
Далі, наче не досить було біганини з кімнати в кімнату (так, наче я була персональним гідом на екскурсії), вона десь надибала мою атласну вечірню сукню, яку я роками не вдягала, і умовила мене наміряти її. Навіщо я на те пристала, я сама не знаю, але я виявила перед