Та сама я. Джоджо МойесЧитать онлайн книгу.
на жалюгідний газетний кіоск.
Крихітна стара роздратовано цикнула на стоси «Нью-Йорк Таймс» та «Волл-стрит Джорнал», котрі чоловік не закінчив розпаковувати. Незважаючи на ранню годину, жіночка була виряджена, немов зібралася на весілля: малиново-рожеве пальто, червоний капелюх-таблетка та величезні строкаті сонячні окуляри на її маленькому зморшкуватому обличчі. У руці вона тримала повідок, на котрому вела мопса, що хрипів і войовничо дивився на мене (принаймні мені так здалося, адже насправді його очі були спрямовані у різні боки). Я нахилилася, щоб допомогти Ашокові прибрати газети з її шляху, але пес із гарчанням стрибнув у мій бік, тож я відскочила назад, ледве не перечепившись через «Нью-Йорк Таймс».
– Ай, заради бога! – прокректав тремтячий, але владний голос. – Ви мені ще собаку засмучувати будете?
Зуби мопса ледь не зімкнулися на моїй нозі. Моя шкіра й досі відчувала його дихання.
– Благаю, подбайте про те, щоб до нашого повернення цього безладу тут не було. Я вже не раз казала містерові Овіцу, що ця будівля йде до занепаду. І, Ашоку, я залишила сміттєвий мішок біля своїх дверей. Будь ласка, прибери його, інакше увесь коридор смердітиме мертвими ліліями. Сам тільки Бог знає, хто посилає лілії як подарунок. Суцільний траур. Діне Мартіне4, ходімо!
Ашок підняв свого кашкета.
– Безумовно, місіс де Вітт.
Він дочекався, поки вона піде. А тоді зиркнув на мою ногу.
– Цей пес ледве не вкусив мене!
– Так. Це Дін Мартін. Краще тримайтеся від нього подалі. Він найзліший мешканець цього будинку, а це вже вам не порожні слова. – Він повернувся до своїх газет, переклавши наступний стос собі на стіл, але зупинився, щоб завадити мені допомогти. – Не переймайтеся, міс Луїзо. Вони дуже важкі, а у вас попереду купа роботи. Гарного вам дня.
Він пішов геть, перш ніж я встигла запитати, що саме він мав на увазі.
День минув як у тумані. Ранок я витратила на те, щоб привести до ладу свою маленьку кімнатку, прибрати у ванній та поставити фотографії Сема, батьків, Тріни й Тома, аби додати затишку. Натан повів мене у закусочну біля Колумбус-серкл, де я їла з тарілки розміром з автомобільну шину та випила стільки міцної кави, що мої руки вібрували дорогою додому. Натан показав мені місця, що можуть стати у пригоді: цей бар працює допізна, у цьому фургоні роблять смачнющий фалафель, а тут можна безпечно зняти готівку… Мій мозок кипів від надлишку нових місць, нової інформації. Десь після обіду я раптом відчула втому та слабкість у ногах, тож Натан, взявши мене під руку, відвів до квартири. Я була щаслива знов опинитися у тихій темній будівлі з ліфтом.
– Подрімай, – порадив він, коли я скинула туфлі. – Хоча на твоєму місці я не став би спати більше години, а інакше – порушиш режим дня.
– Коли, ти кажеш, повернуться Ґопніки? – У мене потроху почав заплітатися язик.
– Зазвичай біля шостої. Зараз третя, тож у тебе ще є час. Ну ж бо, лягай. Скоро знову відчуєш себе людиною.
Він зачинив двері, і я з вдячністю відкинулася на ліжку. Я вже майже заснула, але раптом усвідомила, що так
Дін Мартін – американський співак, актор, комік і кінопродюсер італійського походження.