Червоний Дракон. Томас ХаррисЧитать онлайн книгу.
розмову чули всі. Не залишите мені свій домашній номер?
– Ні.
– Ви знаєте, як упіймали мене, Вілле?
– До побачення, докторе Лектер. Повідомлення для мене можете лишати за номером, зазначеним у теці.
Ґрем подався геть.
– Ви знаєте, як упіймали мене?
Ґрем уже зник з очей Лектера й хутко йшов до далеких сталевих дверей.
– Ви піймали мене тому, що ми з вами однакові, – останнє, що почув Ґрем, коли за спиною зачинилися сталеві двері.
Він заціпенів, не відчував нічого, окрім страху втратити це заціпеніння. Він ішов, похиливши голову, ні з ким не розмовляючи, слухав власний пульс, мов десь далеко птах б’є крилами. Здавалося, надвір дорога недалека. Це всього лиш будівля. Між доктором Лектером і вулицею всього лиш п’ять дверей.
У Ґрема з’явилося абсурдне відчуття, що Лектер вийшов надвір разом із ним. Вілл зупинився біля входу й роззирнувся, пересвідчившись, що навколо нікого немає.
А в машині через дорогу сидів Фредді Лаундз, висунувши у вікно свій довгий об’єктив. Він зробив гарний знімок Ґрема в профіль, захопивши слова, що були викарбувані над ним у камені: «Балтиморська державна лікарня для психічно хворих злочинців».
Як з’ясувалося потім, «Народне базікало» обрізало фотографію так, що на ній було видно тільки обличчя Ґрема й два останні слова з назви.
8
Коли Ґрем пішов, доктор Ганнібал Лектер ліг на лежак і приглушив світло в камері. Минуло кілька годин.
Якийсь час він перебирав текстури: плетиво ниток у наволочці, якої він торкався руками, зведеними за головою; гладенька мембрана, що вистеляла внутрішню поверхню щоки.
Потім він перейшов на запахи, прокручував їх подумки знову й знов. Деякі були справжні, деякі – ні. У каналізацію засипали вапно «Клорокс»; сперма. Десь у кінці коридору почали роздавати чилі; уніформа, що вже задубіла від поту. Ґрем не погодився дати свій домашній номер; гіркуватий запах зелені – зрізаної нетреби й грудники.
Лектер сів на лежаку. Такий вигляд мають цивілізовані, культурні люди. Його думкам був притаманний теплий мідяний аромат електричного годинника.
Лектер кілька разів кліпнув, підняв брови. Він увімкнув освітлення й написав Чилтону записку з проханням принести телефон, аби зв’язатися зі своїм юридичним представником.
За законом Лектер мав право спілкуватися з адвокатом сам-на-сам, і цим правом він зловживав нечасто. Оскільки Чилтон нізащо не дозволив би йому самому йти до телефону, апарат приносили до Лектера в камеру.
Цього разу його притягнули двоє охоронців, відмотавши довгий шнур від телефонної розетки при своєму столі. В одного охоронця були ключі. Другий тримав балончик із «Мейсом»33.
– Відійдіть углиб камери, докторе Лектер. Станьте обличчям до стіни. Якщо повернетеся чи наблизитеся до бар’єра до того, як почуєте клацання замка, то я мейсону вам в обличчя. Зрозуміло?
– Так, цілком, – відповів Лектер. – Дуже вдячний, що принесли телефон.
Аби набрати номер, довелося тягтися крізь нейлонову сітку. Чиказькі
«Mace» – марка сльозогінного газу.