На лезі клинка. Джо АберкромбиЧитать онлайн книгу.

      – Кей, учень мага.

      – Учень?

      – Він дуже хворий, – повільно промовив Лоґен. – Він може померти.

      – Кажеш, хворий? І може померти?

      – Так.

      – Як там тебе, скажи ще раз, звати…

      – Та відкрий ти ці йобані двері! – Лоґен намарне помахав кулаком перед щілиною. – Будь ласка!

      – Ми не впускаємо всіх підряд… зачекай. Покажи мені свої руки.

      – Що?

      – Покажи руки.

      Лоґен підняв руки вгору. Водянисті очі поволі пройшлися по його пальцях.

      – Їх дев’ять. Одного немає, бачиш? – Він підніс обрубок до щілини.

      – Дев’ять, так? Треба було з цього і починати.

      Брязнули засуви, і двері зі скрипом прочинилися. З іншого боку на нього підозріло дивився літній чоловік, який згинався під вагою старомодного обладунку. Він тримав довгий меч, який був для нього заважким. Вістря меча шалено танцювало, хоча він силкувався втримати його вертикально.

      Лоґен підняв руки.

      – Я здаюсь.

      Старий воротар не усміхнувся. Він щось невдоволено буркнув, коли Лоґен проминув його, а тоді закрив важкі двері, накинув засуви, розвернувся і поплентався геть, не сказавши більше ні слова. Лоґен рушив за ним вузькою долиною, яку всівали дивні будиночки – побиті негодою, вкриті мохом, напівзаглиблені у стрімкі скелі, що з’єднувалися з гірським схилом.

      На порозі одного із будинків працювала за прядкою понура жінка, яка зміряла Лоґена похмурим поглядом, коли він з непритомним учнем на плечі проходив повз неї. Лоґен відповів їй посмішкою. Вона була аж ніяк не красунею, але вже пройшло стільки часу, відколи він… Жінка пірнула в дім і грюкнула за собою дверима, покинувши прядку на дворі. Лоґен зітхнув. Стара магія досі діяла.

      Наступним будинком була пекарня з присадкуватим димарем. Від запаху свіжого хліба у порожньому шлунку Лоґена забурчало. Трохи далі сміялися і грались, бігаючи довкола низенького старого дерева, кілька темноволосих дітлахів. Вони нагадали Лоґенові його власних дітей. Ні, вони не були на них схожі, просто його охопила печаль.

      Треба визнати, що Лоґен був трохи розчарований. Він очікував побачити щось мудріше, і значно більше борід. Але ці люди не здавались надто мудрими. Вони виглядали як будь-які інші селяни. Схожий вигляд мало і його сільце до приходу шанка. Він задумався, чи потрапив у те місце, що треба. А тоді вони звернули за поворот.

      Попереду у скелю були вбудовані три величезні, гострі вежі. Вони з’єднувалися в основі, але розходились вище, і були вкриті темним плющем. Здавалось, ніби вони значно старіші навіть за міст чи дорогу – такі давні, як сама гора. Біля підніжжя веж купчилося розмаїття інших будівель, що тулились до країв широкого двору, на якому люди займались щоденними справами. Худа жінка на ґанку збивала масло. Приземкуватий коваль намагався підкувати невгамовну кобилу. Старий голомозий м’ясник у заляпаному фартуху, дорубавши м’ясо якоїсь тварини, тепер мив закривавлені руки в кориті.

      А на широких сходах перед найвищою із трьох веж сидів величний стариган.