На лезі клинка. Джо АберкромбиЧитать онлайн книгу.
Він уже майже дві години стояв в одній і тій самій позі, заклавши руки за спину і зціпивши зуби, поки лорд Хофф сердився, бурчав і гарчав на прохачів і всіх інших присутніх. Вест вже не вперше за цей день палко бажав опинитися в парку, під деревом, з пляшкою питва в руках. Або, наприклад, в льодовику, замурованим в кригу. Будь-де, тільки не тут.
Стояння на варті під час цих жахливих аудієнцій не надто подобалось Весту, але могло бути й гірше. Це могли підтвердити вісім солдатів, котрі підпирали стіни: вони були у повному обладунку. Вест чекав, коли один із них знепритомніє і з грюкотом серванта з кухонним начинням гримнеться на підлогу, що, безперечно, неабияк обурило би лорд-камерґера, але поки всі вони якось тримались на ногах.
– Чому в цій проклятій кімнаті завжди не та температура? – Хофф вимагав відповіді, так ніби спека була для нього особистою образою. – Одну половину року тут заспекотно, іншу – захолодно! Тут зовсім нема чим дихати! Чому ці вікна не відкриваються? Чому нам не виділять більшу кімнату?
– Е-е… – промимрив стривожений помічник, поправляючи на мокрому переніссі окуляри, – прохання про аудієнцію завжди розглядалися тут, шановний лорд-камерґере. – Він затнувся, помітивши грізний погляд свого начальника. – Це… е-е… традиція.
– Я це знаю, довбню! – гримнув Хофф, чиє обличчя аж пашіло від спеки та гніву. – Хто взагалі запитував твоєї нікчемної думки?
– Так, тобто, ні, – зам’явся Морроу, – тобто, так точно, мілорде.
Хофф насуплено похитав головою, оглядаючи кімнату в пошуках нового джерела роздратування.
– Скількох нам треба ще сьогодні витримати?
– Е… ще чотирьох, ваша світлосте.
– До дідька всіх! – гаркнув камерґер, соваючись на величезному кріслі і метляючи своїм хутряним коміром, щоб хоч трохи остудитись. – Це нестерпно! – Вест мовчки погодився. Хофф схопив зі столу срібний кубок з вином і добряче приклався до нього. Він був любителем випити і, власне, пив ще з полудня, але добрішим від цього не ставав. – Хто наступний бовдур? – запитав він вимогливо.
– Е… – Морроу примружено глянув крізь окуляри на довгий документ, проводячи по кривулястому письму замащеним чорнилом пальцем. – Наступний Гудмен Хіс, фермер із…
– Фермер? Ти сказав: «фермер»? Отже, ми повинні сидіти у цій скаженій спеці і слухати ниття якогось клятого простолюдина про те, як погода вплинула на його овець?
– Прошу, мілорде, – промимрив Морроу, – але схоже, що… е-е… Гудмен Хіс… е-е… має правомірну скаргу на свого… е-е… поміщика, і…
– Чорт би їх усіх побрав! Мене вже верне від усіх цих скарг! – Лорд-камерґер зробив ще один ковток вина. – Заводьте цього недоумка!
Двері відчинились, і Гудмена Хіса впустили всередину. Аби підкреслити диспозицію влади в кімнаті, стіл лорд-камерґера розміщувався на високому підвищенні, тому бідолаха хоч і стояв, а йому все одно доводилось дерти очі вгору. Він мав чесне, але дуже худе лице, а в тремтячих руках стискав подертого капелюха. Вест з огидою сіпнув плечима, коли крапля поту стекла по його спині.
– Ти Гудмен