Три заручники. Джон БакенЧитать онлайн книгу.
пов’язані між собою, а за ними стоять якісь «антрепренери», що наживаються на стражданнях законослухняних людей і стражданнях нещасних жертв. І сам він зі своїми людьми, і американські поліцейські сили давно вже йшли по сліду одного з найжорстокіших і добре організованих злочинних співтовариств, і, завдяки щасливому збігу обставин, зрештою зуміли взяти його в кільце, і це кільце будь-якої хвилини могло почати стискатися.
Але тут виникла проблема. Глави злочинного угруповання не знали, яка конкретно небезпека їм загрожує, але розуміли, що над ними потроху згущуються хмари, тому і вжили заходів. Починаючи з Різдва, вони стали захоплювати заручників.
Тут я перервав Магіллврі, оскільки це здалося мені вже надто неправдоподібним.
– Як на мене, після війни ми звикли надто складно пояснювати прості речі. Тобі доведеться дуже постаратися, щоб я таки повірив у цю твою всесвітню злочинну змову.
– Можу заприсягтися, що зумію тебе переконати,– надзвичайно серйозно вимовив він.– Ти отримаєш найвагоміші докази, і якщо ти не дуже змінився з тих пір, як ми з тобою познайомилися, твої висновки будуть такими ж. Але повернемося до заручників…
– Принаймні, про одного з них мені дещо відомо,– ввернув я.– Після сніданку мене відвідав містер Джуліус Віктор.
– Ох, бідолаха! – вигукнув Магіллврі.– І що ти йому сказав?
– Поспівчував, але дав зрозуміти, що не маю наміру займатися цією справою.
– І він прийняв таку відповідь?
– Не те щоб прийняв, але з тим і пішов. А хто ще?
– Двоє. Перший – юнак, спадкоємець великого капіталу. Востаннє друзі бачили його в Оксфорді сімнадцятого лютого в передобідній час. Він був студентом Крайст-Черч9, але жив поза коледжу, винаймаючи апартаменти на Гай-стріт. Випивши чаю в клубі «Грати», він попрямував додому переодягнутися, оскільки ввечері обідав у «Лисиці». Слуга зустрів його на сходах, коли молодик піднімався до спальні, але звідти він так і не вийшов. Відтоді його ніхто не бачив. Тобі, мабуть, відомо його ім’я: лорд Меркот.
Я здригнувся. Справді, ім’я було мені знайоме, я навіть зустрічався з цим юнаком на місцевих перегонах. Він був онуком і спадкоємцем старого герцога Елстера, найбільш шановного з англійських політиків старої школи.
– Однак вони вибирали жертв не навмання,– зауважив я.– Хто ж третій?
– Це найгірший випадок. Ти ж знаєш сера Артура Воркліффа? Він удівець, утратив дружину перед самою війною, і в нього лише одна дитина, хлопчик років десяти. Батько душі в ньому не чує. Девід – так звуть хлопчика – навчався у приватній школі недалеко від містечка Рай у Суссексі, і сер Артур винайняв будинок неподалік, аби бути ближче до сина. Щонеділі хлопчикові дозволялося обідати вдома. І ось в одну з неділь, коли вони з батьком, зазвичай, пообідали, Девіда відправили назад до школи на двоколці. Він, як каже сер Артур, дуже любив птахів, тому час від часу виходив з двоколки і йшов короткою дорогою
Найбільший аристократичний коледж Оксфордського університету. Його випускниками були тринадцять прем’єр-міністрів Великобританії.