Справжнє життя Себастьяна Найта. Владимир НабоковЧитать онлайн книгу.
«Автор „Тріксі“», «Аліса в Дивокраї», «Улісс», «Про купівлю коней», «Король Лір»…
Задихнувшись, мелодія стихла. Я повернувся до столу й узявся розсортовувати відкладені листи – переважно ділові, тому й вирішив, що маю право їх переглянути. Деякі не мали нічого спільного із Себастьяновою професією, а деякі щось та й мали. Безлад був добрячий, і багатьох натяків я не зрозумів. Збереглося кілька копій Себастьянових власних листів, тож, зокрема, мені дістався повний текст жвавої дискусії між ним і його видавцем про певну книжку. А ось якийсь нервовий тип – не звідки-небудь, аж із Румунії – домагався опціону… Я теж дізнався про збут Себастьянових книжок в Англії та домініонах… Справи не блискучі, але принаймні для одного видання був задовільний показник. Кілька листів від доброзичливих літераторів. Один лагідний письменник, творець єдиної, зате гучної книжки, покартавши Себастьяна (4 квітня 1928 року) за поклоніння Конраду, запропонував відкинути в майбутніх творах «Кон» і «раду» давати собі вже без цієї данини. По-моєму, напрочуд дурна ідея.
І, нарешті, на самому споді пачки я дійшов до листів від моєї матері, від мене та від одного з братових університетських приятелів. Трохи поморочившись із непіддатливими аркушами (старі листи гніваються, коли їх розгортають), я раптом утямив, де будуть мої мисливські угіддя.
Розділ 5
Для Себастьяна Найта навчання в університеті було не дуже щасливою порою. Звичайно ж, він насолоджувався багато чим у Кембриджі, – а з самого початку просто-таки упивався тим, що бачить, нюхає й відчуває на дотик омріяну країну. З вокзалу до Триніті-коледжу його довіз справдешній двоколісний кеб; здавалося, цей екіпаж тільки Себастьяна й чекав, до останньої миті завзято опираючись вимиранню, а тоді радо сконав, щоб возз’єднатися з бакенбардами та червінцем-метеликом. Волого блискуча вулична грязюка в імлистому сутінку і її заповітний контрапункт – чашка міцного чаю та щедрий вогонь у каміні – творили гармонію, яку Себастьян звідкись знав напам’ять. Чистий передзвін дзиґарів то зависав над містом, то перекривав своє далеке відлуння й дивовижним, до болю знайомим чином зливався з пронизливим криком продавців газет. Ступивши у величну понурість Великого двору[19], де в імлі снували тіні в мантіях, а перед ними розмірено підплигував котелок швейцара, Себастьян відчув, що невідь-звідки впізнає кожне враження: цілющий дух вогкого дерну, прадавню звучність кам’яних плит під закаблуками, розмиті обриси темних мурів над головою – геть усе. Таке особливе піднесення, мабуть, тривало досить довго, але до нього домішалося щось інше, а згодом стало переважати. Всупереч своїй волі Себастьян втямив (напевно, з почуттям безпорадного подиву, бо ж сподівався від Англії більше, ніж вона могла дати), що хай там як вигадливо й солодко нове оточення потуратиме його давнім мріям, а все одно він сам (або ж, точніше, найвартісніша частина його єства) залишиться таким самим безнадійно самотнім, яким був завжди. Лейтмотивом життя мого брата була самотність, і що старанніше дбала доля,
Велике подвір’я, оточене головними будівлями Кембриджського університету.