Подорож собаки. Брюс КэмеронЧитать онлайн книгу.
досягала нижньої сходинки, я лизав її в обличчя, вона хихотіла, а тоді підіймала рученята до Ганни.
– Ма, – благала вона. – Ма Бабуня. Ма.
Коли вона промовляла це, Ганна підіймала й цілувала її, а тоді відносила на вершину сходів, щоб зробити все спочатку.
Удовольнившись тим, що вони в безпеці, я пішов на своє улюблене місце у вітальні, покружляв і, зітхаючи, влігся. За кілька хвилин до мене підійшла Клеріті, тягнучи за собою ковдру. У неї в роті було щось, що вона жувала, та ніколи не ковтала.
– Длузку, – сказала дівчинка.
Вона опустилася на всі чотири й так проповзла останні кілька футів до мене, а тоді згорнулась у мене під боком калачиком, натягнувши на себе ковдру крихітними рученятами. Я понюхав її голову – ніхто в цілому світі не пахнув так, як Клеріті. Її запах сповнив мене теплого почуття, від якого хилило в сон.
Ми ще спали, коли я почув, як відчиняються двері з дротяною сіткою й до кімнати входить Ґлорія.
– О Клеріті! – сказала вона.
Я сонно розплющив очі, а Ґлорія нахилилася й ривком підняла дівчинку звідти, де вона спала. Місце, де Клеріті щойно тулилася до мене, здавалося дивно холодним і порожнім без неї.
З кухні увійшла Ганна.
– Я печу коржики, – сказала вона.
Я підвівся на лапи, адже це слово знав. Махаючи хвостом, підійшов обнюхати Ганнині руки, що пахли чимось солодким.
– Дитина спала впритул до собаки, – сказала Ґлорія.
Слово «собака», як завжди, прозвучало так, наче я розізлив її. Я гадав, чи це означає, що коржиків не буде.
– Саме так, – сказала Ганна. – Клеріті пригорнулася просто до нього.
– Я лише хотіла б, аби моя дитина не спала поряд із собакою. Якщо Дружко перевернеться, він може розчавити Клеріті.
Я стежив за Ганною, сподіваючись якої підказки – чому зараз згадали моє ім’я. Жінка приклала руку до рота.
– Я… гаразд, звісно. Я подбаю, щоб цього не сталося знову.
Клеріті ще спала, прихилившись своєю маленькою голівкою до плеча Ґлорії. Та передала дитину Ганні й із зітханням сіла за кухонний стіл.
– Є охолоджений чай? – спитала вона.
– Зараз зроблю тобі.
Тримаючи дитину, Ганна підійшла до кухонної поверхні. Вона виклала речі на стіл, проте я не бачив ніяких коржиків, хоч явно відчував у повітрі їхній запах, солодкий і теплий. Я покірно сидів і чекав.
– Я просто гадаю, було б краще, щоб на час нашого з Клеріті приїзду в гості собака лишався у дворі, – сказала Ґлорія.
Вона відсьорбнула напій, а Ганна тим часом підсіла до неї за стіл. Клеріті заворушилася, і Ганна погладила її.
– О, цього я зробити не можу.
Я зі стогоном улігся, гадаючи, чому люди завжди так роблять: говорять про коржики, але жодного не дають собаці, який на них заслуговує.
– Дружко – частина родини, – сказала Ганна.
Я сонно підняв голову, подивившись на господиню, але коржиків усе одно не було.
– Я коли-небудь розповідала тобі, як