Подорож собаки. Брюс КэмеронЧитать онлайн книгу.
до міста. І одного дня, коли Дружку був, мабуть, рік, він гуляв у собачому парку і йшов за Речел до дому. У нього на нашийнику був жетон, і коли я глянула на нього… що ж, була неабияк здивована, побачивши там ім’я Ітана. А як здивувався Ітан, коли я зателефонувала йому! Я думала про те, щоб заїхати побачитися з ним, та, мабуть, ніколи б на це не зважилася. Дурість, але між нами все недобре скінчилося, і, хоч це було давно, я відчувала… не знаю, соромилася, мабуть.
– Знайшли кому розповідати про тяжкі розриви. У мене їх безліч було, це точно, – фиркнула Ґлорія.
– Так, не сумніваюся, – промовила Ганна. Вона подивилася вниз на свої коліна й усміхнулася мені. – Коли по всіх тих роках я побачила Ітана, це було так, наче ми ніколи не розлучалися. Нам було призначено бути разом. Дітям я, звісно, не стала б цього казати, але Ітан завжди був моїм єдиним, моєю спорідненою душею. І все ж, якби не Дружко, ми могли б ніколи більше не зустрітися.
Мені подобалося чути, як моє та Ітанове імена промовляють уголос, і я відчував Ганнині любов і смуток, коли вона всміхалася мені.
– Ой, поглянь, котра година, – раптом сказала Ганна.
Вона встала й передала Клеріті Ґлорії. Маля ворухнулося, тицьнувши крихітним кулачком у повітря, і позіхнуло. Зі стукотом з гарячої духовки з’явилися коржики, і хвилею розійшовся смачний запах, але Ганна жодного мені не дала.
Для мене відчувати коржики в такій звабливій близькості до власного носа й не отримати смачненького було величезною трагедією цього дня.
– Я піду десь на півтори години, – сказала Ганна Ґлорії.
Жінка потяглася рукою туди, де зберігала іграшки під назвою «ключі», і почувся металічний дзенькіт, який у мене був пов’язаний з їздою в машині. Я пильно стежив, розриваючись між бажаннями покататися й лишитися біля коржиків.
– Ти залишишся тут, Дружку, – сказала Ганна. – О, до речі, Ґлоріє, тримай двері до льоху зачиненими. Клеріті полюбляє лазити вниз усіма сходами, що знайде, а я мусила покласти там, унизу, щурячу отруту.
– Щури? Тут є щури? – різко спитала Ґлорія.
Клеріті вже повністю прокинулася й борсалася в материних руках.
– Так. Це ферма. Часом у нас трапляються щури. Усе гаразд, Ґлоріє. Просто тримай двері зачиненими.
Я відчув легкий гнів у Ганниному голосі й тривожно спостерігав за нею, чекаючи підказок про те, що відбувається. Однак, як зазвичай у таких випадках, зауважені мною сильні емоції так і не дістали пояснення. Такі вже люди: почуття в них складні – просто заважкі для розуміння собаки.
Коли вона пішла, я почимчикував за Ганною до її машини.
– Ні, ти залишишся тут, Дружку, – сказала вона.
Її намір був очевидним, особливо коли вона сіла в машину й зачинила переді мною дверцята, дзенькнувши ключами. Я помахав хвостом, сподіваючись, що вона передумає, та коли авто рушило по доріжці, зрозумів, що катання сьогодні не буде.
Я прослизнув назад у дім крізь собачі двері. Клеріті сиділа на своєму спеціальному стільці – з тацею