Хто боїться смерті. Ннеди ОкорафорЧитать онлайн книгу.
Але я не знала про це – про секс як насильство, насильство, що породжує дітей… що породило мене, що сталося з моєю матір’ю. Я придушила в собі сильне бажання виблювати, а потім – сильне бажання роздерти собі шкіру. Мені хотілось обняти матір, але водночас не хотілося її торкатися. Я ж отрута. Я не маю права. Я була зовсім не готова осягнути, що той… чоловік, той монстр, зробив з нею. Мені ж було одинадцять років.
Чоловік на фотографії, єдиний чоловік, якого я взагалі бачила перші шість років свого життя, не був моїм батьком. Він навіть хорошою людиною не був. «Зрадливий покидьок, – подумала я, відчуваючи, як мені щипає очі від сліз. – Як знайду тебе, відріжу тобі пеніс». Подумавши, що з чоловіком, який зґвалтував мою матір, я хочу вчинити ще гірше, я здригнулася.
До цієї миті я гадала, що я – ноа. У ноа обоє батьків – океке, але вони пісочного кольору. Я не зважала на те, що не маю звичних для них червоних очей і чутливості до сонячного світла. І на те, що, як не зважати на колір шкіри, ноа, по суті, були схожі на океке. Я не зважала на те, що інші ноа без перешкод заводили дружбу з «нормальними на вигляд» дітьми. Вони не були такими ізгоями, як я. А ще ноа дивилися на мене з таким самим страхом і відразою, як смаглявіші океке. Навіть для них я була інша. Чому моя мати не спалила ту світлину свого чоловіка Ідріса? Він зрадив її, захищаючи свою дурнувату честь. Вона сказала мені, що він помер… він мав померти – бути ВБИТИМ – жорстоко!
– А тато знає? – мені був огидний звук власного голосу.
«Чий голос вона чує, – замислилася я, – коли я співаю?» Мій біологічний батько теж умів солодко співати.
– Так.
«Тато знав, відколи мене побачив, – усвідомила я. – Це знали всі, крім мене».
– Еву, – повільно вимовила я. – То ось що воно означає?
Я ніколи про це не питала.
– Народжені з болю, – відповіла вона. – Люди вважають, що ті, хто народжується еву, врешті-решт стають жорстокими. Думають, ніби акт насильства може породити лише нове насильство. Я знаю, що це не так, і ти теж маєш це знати.
Я поглянула на матір. Вона, здавалося, знала дуже багато.
– Мамо, – сказала я. – З тобою коли-небудь траплялося щось подібне до того, що сталося зі мною на дереві?
Вона сказала лиш одне:
– Сонечко, ти забагато думаєш. Ходи сюди.
Вона підвелася й огорнула мене обіймами. Ми плакали, схлипували, ридали та стікали слізьми. Але коли ми закінчили, нам лишалося тільки одне: жити далі.
Розділ 4
Ритуал одинадцятого року
Так, одинадцятий рік мого життя був важкий.
Моє тіло рано розвинулося, тож на той час у мене вже виросли груди, почалися місячні та окреслилася жіночна фігура. Також мені довелося давати відсіч дурнуватим чоловікам і хлопцям, які похабно на мене дивились і мацали. Потім настав той дощовий день, коли я невідомо як опинилася голою на дереві іроко, а мою матір це так схвилювало, що вона вирішила: час розповісти мені огидну правду про моє походження. Тиждень по тому настав час мого Одинадцятого ритуалу. Життя заледве