Хто боїться смерті. Ннеди ОкорафорЧитать онлайн книгу.
ми – ана м-бобі, – з гордістю пояснила Лую. – А ще – що жодна з нас не закричала.
– А, – розслабилася я. – Де Діті?
– Не встає з ліжка від тієї ночі, – засміялася Лую. – Така слабачка.
– Ні, вона просто користується можливістю пропускати школу, – сказала Бінта. – Діті знає: вона все одно така гарненька, що школа їй ні до чого.
– Їй, певно, добре, – буркнула я, хоч і не любила пропускати школу.
– Ой! – вигукнула Лую, витріщивши очі. – Ти чула про нового хлопчика?
Я хитнула головою. Лую з Бінтою перезирнулись і засміялися.
– Що таке? – спитала я. – Хіба ви не повернулися тільки сьогодні?
– Новини ширяться швидко, – сказала Бінта.
– Принаймні серед деяких з нас, – самовдоволено докинула Лую.
– Просто скажіть, що зібралися сказати, – роздратувалась я.
– Його звати Мвіта, – із захватом почала Лую. – Він прийшов сюди, поки нас не було. Ніхто не знає, де він живе та чи є у нього взагалі батьки. Він, схоже, дуже розумний, але до школи йти відмовляється. Чотири дні тому він прийшов сюди на один день і посміявся з учителів – сказав, що сам може їх навчати! Не найкращий спосіб справити добре перше враження.
Я знизала плечима.
– Чому це має мене обходити?
Лую всміхнулася, схилила голову набік і сказала:
– Тому що я чула, що він – еву!
Решта того дня минула наче в тумані. На уроках я шукала обличчя кольору верблюжої шкури з ластовинням, схожим на брунатний перець, і з очима, не властивими ноа. Під час денної перерви я шукала його на шкільному подвір’ї. Після школи, йдучи додому з Бінтою та Лую, я ще роззиралася довкола. Мені хотілося розповісти про нього матері, прийшовши додому, але я вирішила цього не робити. Чи справді їй варто було знати про ще одне породження насильства?
Наступний день був таким самим. Я шукала його без упину. Два дні по тому до школи повернулася Діті.
– Мати нарешті випхала мене з ліжка, – зізналася Діті. Вона зобразила суворість у голосі: – «Ти не перша, хто це проходить!» А ще вона знала, що всі ви повернулися до школи.
Вона позирнула на мене, а тоді відвела погляд, і я негайно зрозуміла, що її батькам не подобається те, що я пройшла ритуал в одному гурті з їхньою донькою. Наче мені не байдуже, що думають її батьки.
Хай там як, тепер нас однозначно було четверо. Друзі, які були в Лую, Бінти та Діті раніше, втратили своє значення. Я ж не мала друзів, яких могла кинути. Більшість дівчаток, які проходили Одинадцятий ритуал разом, хоч і були «пов’язані», не зберігали цього зв’язку опісля. Але для нас ця зміна була природна. Ми вже мали таємниці. І це був тільки початок.
«Лідерки» серед нас не було, але Лую подобалося верховодити. Вона була швидка й нахабна. Як виявилося, вона мала близькість іще з двома хлопцями. «Та хто така Ада? – плюнула Лую. – Я не мусила розповідати їй усього».
Бінта постійно ходила, опустивши очі, та мало розмовляла перед іншими людьми. Насильство батька сильно її вразило. Але коли поруч були тільки ми, вона чимало