Хто боїться смерті. Ннеди ОкорафорЧитать онлайн книгу.
і двох великих чорно-жовтих.
– Дай мені спробувати, – захоплено попросила я. Згадала свою першу домівку. Тоді відкрила рота й заспівала пісню пустелі про спокій. Я прикликала двох колібрі, які промайнули довкола наших голів, а тоді полетіли геть. Мвіта вражено відхилився від мене.
– Ти співаєш, як… у тебе прекрасний голос, – сказав він.
Я відвела очі та стиснула губи. Мій голос був подарунком від лихої людини.
– Ще, – попросив він. – Заспівай ще.
Я заспівала йому пісню, яку вигадала у п’ять років, бувши щасливою й вільною. Мої спогади про ті часи були нечіткі, але я чудово пам’ятала пісні, які співала.
Так відбувалася кожна моя зустріч із Мвітою. Він трохи навчав мене простого чаклунства, а потім чудувався легкості, з якою я його засвоювала. Він був третій, хто побачив це в мені (першою та другим стали мої мама й тато), – мабуть, тому що це було і в ньому. Мене цікавило, де він навчився того, що знав. Хто його батьки? Де він живе? Мвіта був такий таємничий… і дуже гарний.
Бінта, Діті й Лую вперше зустрілися з ним у школі. Він чекав на мене на подвір’ї, чого не робив ще ніколи. Побачивши, як я виходжу зі школи разом із Бінтою, Діті та Лую, він не здивувався. Я вже чимало розповіла йому про них. Усі витріщилися. Не сумніваюся, що після цього дня про мене та Мвіту розповідали багато всякого.
– Добрий день, – сказав він, ґречно кивнувши.
Лую тим часом надміру широко всміхалася.
– Мвіто, – швидко сказала я. – Знайомся: Лую, Діті та Бінта, мої подруги. Лую, Діті, Бінто, знайомтеся: Мвіта, мій друг.
Тут Діті реготнула.
– Отже, Оньєсонву – добрий привід сюди прийти? – запитала Лую.
– Єдиний привід, – сказав він.
На мене перевели очі всі четверо, і в мене запалало обличчя.
– Ось, – сказав він і дав мені книжку. – Я гадав, що загубив її, але ні.
Це була брошурка про людську анатомію. Під час нашої останньої розмови його стривожило те, як мало я знаю про численні м’язи у тілі.
– Дякую, – відповіла я, дратуючись через присутність подруг.
Мені захотілося ще раз сказати їм, що ми із Мвітою – просто друзі. Лую та Діті взаємодіяли з хлопцями лише сексуально або кокетуючи.
Мвіта позирнув на мене, а я схвально подивилася на нього у відповідь. Опісля він підходив до мене лише тоді, коли вважав, що я точно сама. Здебільшого він не помилявся, та часом бував змушений мати справу з моїми подругами. Його все влаштовувало.
Я завжди була рада бачити Мвіту. Але якось, кілька місяців по тому, зустріч із ним викликала в мене захват. Полегшення. Побачивши, як він іде дорогою з конвертом у руці, я підскочила. До цього я сиділа на сходах будинку, вдивляючись у порожнечу та чекаючи його, спантеличена й сердита. Щось сталося.
– Мвіто! – закричала я й побігла. Але коли дісталася до нього, мені відібрало мову і я просто застигла на місці.
Він узяв мене за руку. Ми сіли на сходи.
– Я… я… я не знаю, – пробелькотіла я. Трохи помовчала, поки в мене у грудях наростав потужний