Поїзд о 4.50 з Педдінгтона. Агата КристиЧитать онлайн книгу.
дозволь мені запитати тебе, чи Маргарет не заперечуватиме, якщо ти не встигнеш на чай – якщо ти приїдеш, скажімо, десь о сьомій вечора?
Місіс Макґілікаді подивилася на подругу з цікавістю.
– Що ти надумала, Джейн?
– Я пропоную, Елспето, що поїду в Лондон із тобою, і ми знову вирушимо до Брекгемптона в тому самому поїзді, у якому ти подорожувала в той день. Потім ти повернешся до Лондона з Брекгемптона, а я приїду сюди, як і ти тоді приїхала. Звичайно, усі витрати я беру на себе, – цю останню фразу міс Марпл промовила з твердою рішучістю.
Місіс Макґілікаді проігнорувала фінансову сторону справи.
– Що, у Бога, ти там сподіваєшся побачити, Джейн? – запитала вона. – Ще одне вбивство?
– Звичайно, ні, – сказала міс Марпл, шокована словами подруги. – Але, признаюся, мені хотілося б самій побачити – під твоїм керівництвом, звісно, – ну, розумієш… так важко підібрати потрібний термін… те місце, де сталося вбивство.
Таким чином, наступного дня міс Марпл і місіс Макґілікаді розташувалися в протилежних кутках купе вагона першого класу в поїзді, який о четвертій годині п’ятдесят хвилин від’їздив від лондонського вокзалу Педдінґтон. У той день на пероні сновигало ще більше людей, аніж у попередню п’ятницю, адже до Різдва залишалося тільки два дні, але потяг, який від’їздив о 4 : 50, був не повний, принаймні у своїй хвостовій частині.
У той день їх не наздогнав жоден потяг, і вони не порівнялися з жодним. Вряди-годи на великій швидкості їх проминали лише зустрічні поїзди, які мчали в напрямку Лондона. Двічі поїзди промчали повз них у протилежному напрямку, але вони їхали на надто великій швидкості. Місіс Макґілікаді знову й знову дивилася на свій годинник із виразом сумніву.
– Мені важко сказати, коли це було… Ми проїхали ту станцію, яка мені запам’яталася…
Але вони безперервно проминали станції.
– Ми будемо в Брекгемптоні через п’ять хвилин, – сказала міс Марпл.
У дверях з’явився контролер. Міс Марпл запитально підняла брови. Місіс Макґілікаді похитала головою. Це був інший контролер. Він пробив компостером їхні квитки й пішов далі, хитаючись, бо поїзд саме гойднуло на довгому повороті. Він стишив хід, коли проїздив той поворот.
– Здається, ми вже приїхали до Брекгемптона, – сказала місіс Макґілікаді.
– Ми проминаємо його передмістя, гадаю, – сказала міс Марпл.
За вікнами замиготіли вогні, будинки, вулиці, трамваї. Швидкість поїзда дедалі зменшувалася. Колеса застукотіли по стрілках.
– Через хвилину ми будемо на вокзалі, – сказала місіс Макґілікаді, – і я не бачу, щоб із нашої подорожі була якась користь. Ти щось з’ясувала для себе, Джейн?
– Боюся, що ні, – сказала міс Марпл, і в її голосі прозвучав сумнів.
– Даремне витрачання грошей, – сказала місіс Макґілікаді, але з меншим осудом, аніж би вона вклала у свої слова, якби платити довелося їй. У цьому міс Марпл не мала найменшого сумніву.
– Хай там як, – сказала