Ім'я вітру. Патрик РотфуссЧитать онлайн книгу.
Дві години проблукавши у темряві навпомацки, Хроніст побачив, як між дерев мерехтить світло, і розпрощався з будь-якими думками про прибуття до Крайсвіту тієї ночі: вирішив, що хутірської гостинності йому цілком вистачить.
Він зійшов з дороги та незграбно пішов крізь дерева на світло. Але вогонь, як з’ясувалося, був далі, ніж він думав, і він був більшим. Це було не світло лампи в оселі, це навіть не були іскри від ватри. Це було багаття, що ревло посеред руїн старого будинку, від якого лишилися хіба що дві кам’яні стіни, та й ті обсипалися. У куточку, утвореному цими двома стінами, скоцюбився якийсь чоловік. Він був одягнений у важкий плащ із каптуром, закутаний так, неначе зараз був розпал зими, а не приємний осінній вечір.
Коли Хроніст побачив, що над невеличким багаттям висить казанець, в якому щось вариться, надія в ньому зросла. Але наблизившись, він відчув огидний запах, який змішувався з димом від дерева. Тхнуло смаленим волоссям і напівгнилими квітами. Хроніст швидко вирішив, що геть не хоче куштувати те, що той чолов’яга готує в залізному казанку. Та все ж навіть місце біля вогню краще, ніж лежання калачиком край дороги.
Хроніст увійшов у коло світла від багаття.
– Я побачив ваше ба…
Він зупинився: постать швидко скочила на ноги, тримаючи обома руками меч. Ні, не меч – якийсь довгий темний дрючок, що мав надто правильну форму для дровиняки.
Хроніст зупинився як укопаний.
– Я просто шукав, де поспати, – швидко пояснив він; його рука несвідомо схопилася за залізне кільце, що висіло в нього на шиї. – Я не хочу нічого злого. Піду від вас – вечеряйте. – Він відступив на крок.
Постать розслабилася, а дрючок опустився, металево дзенькнувши об камінь.
– Обпалене тіло Господнє, що ви тут робите в таку пізню годину?
– Я прямував до Крайсвіту і побачив ваше багаття.
– Ви просто пішли до лісу вночі на хтозна-який вогонь? – Постать у каптурі хитнула головою. – Тоді можете підійти сюди. – Вона жестом запросила Хроніста підійти ближче, і писар побачив, що на цьому чолов’язі товсті шкіряні рукавиці. – Тейлу з вами, вам усе життя не щастило чи ви все безталання відкладали на сьогоднішній вечір?
– Я не знаю, на кого ви чекаєте, – відповів Хроніст, відступивши на крок. – Але я впевнений, що ви б воліли робити це на самоті.
– Стуліть пельку та послухайте, – різко промовив чоловік. – Я не знаю, скільки в нас часу. – Він опустив очі та потер обличчя. – Боже, я ніколи не знаю, як багато вам можна розповісти. Якщо ви мені не повірите, то подумаєте, що я божевільний. Якщо ви мені повірите, то запанікуєте й від вас буде сама шкода. – Знову піднявши очі, він побачив, що Хроніст не ворухнувся. – Ходіть-но сюди, щоб вас. Повертайтесь назад – і ви, вважайте, труп.
Хроніст озирнувся через плече на пітьму лісу.
– Чому? Що там таке?
Чоловік коротко, гірко розсміявся та роздратовано хитнув головою.
– Чесно? – Він недбало провів рукою крізь волосся, заразом скинувши каптур. У світлі вогню його волосся було неправдоподібно