Ім'я вітру. Патрик РотфуссЧитать онлайн книгу.
лопату й повільно, з болем заходився копати.
Розділ п’ятий
Записки
Коли Коут повернувся до Крайсвіту, закинувши на порізані плечі безвільне тіло Хроніста, уже давно минула північ. У будинках і крамницях міста було темно й тихо, але «Путь-камінь» був залитий світлом.
У дверях стояв Баст, який мало не танцював від роздратування. Розгледівши постать, що наближалася, він помчав вулицею, гнівно розмахуючи папірцем.
– Записка? Ви крадькома тікаєте й лишаєте мені записку? – Він гнівно засичав. – Я вам що, якась портова повія?
Коут розвернувся та скинув безвільне Хроністове тіло Бастові на руки.
– Я знав, що ти зі мною просто сперечатимешся, Басте.
Баст, не напружуючись, тримав Хроніста перед собою.
– Записка навіть не була добре написана. «Якщо ти це читаєш, я, напевне, мертвий». Що це за записка така?
– Ти мав знайти її лише вранці, – стомлено відповів Коут, коли вони пішли назад до шинку.
Баст опустив очі на чоловіка, якого ніс, неначе вперше його помітивши.
– Хто це? – потрусив його трохи, оглянув із цікавістю, а тоді легко закинув його на одне плече, як полотняний мішок.
– Якийсь горопашний п’яниця, що опинився на дорозі, коли не слід, – зневажливо пояснив Коут. – Не труси його надто сильно. Можливо, у нього не все гаразд із головою.
– Та від чого ви, в біса, крилися? – поцікавився Баст, коли вони ввійшли в шинок. – Якщо вже лишати записку, вона має принаймні пояснювати мені, що… – Бастові очі збільшилися: він побачив Коута у світлі шинку, блідого й перемазаного кров’ю та грязюкою.
– Можеш іти далі та хвилюватись, якщо хочеш, – сухо промовив Коут. – Усе настільки ж погано, як здається.
– Ви пішли на них полювати, так? – просичав Баст, а тоді в нього округлились очі. – Ні. Ви зберегли шматочок від того, якого вбив Фурман. Не можу вам повірити. Ви мені збрехали. Мені!
Коут зітхнув і посунув нагору сходами.
– Тебе засмучує брехня чи те, що ти не спіймав мене на гарячому? – спитав він, розпочавши підйом.
Баст плюнув.
– Мене засмучує те, що ви думали, ніби не можете мені довіряти.
Вони перестали розмовляти, відчинили двері до однієї з численних порожніх кімнат на другому поверсі, роздягнули Хроніста й зручно вклали його в ліжко. Його сумку й дорожню торбу Коут поклав на підлозі неподалік.
Зачинивши за собою двері до кімнати, Коут сказав:
– Я довіряю тобі, Басте, але я хотів тебе вберегти. Я знав, що можу з цим упоратись.
– Я міг би вам допомогти, Реші, – у Бастовому голосі вчувалася образа. – Ви ж знаєте, що я б допоміг.
– Ти ще можеш допомогти, Басте, – сказав Коут, пройшовши до своєї кімнати й важко сівши на край вузького ліжка. – Мені треба дещо зашити. – Він почав розстібати сорочку. – Я б і сам міг це зробити. Але до верху плечей і до спини дотягнутися важко.
– Дурниці, Реші. Я про це подбаю.
Коут показав на двері.
– Усе потрібне