Ім'я вітру. Патрик РотфуссЧитать онлайн книгу.
– Усі ж бо знають: «Мідник платить за добро двічі».
– Ні, ні, – забурчав Джейк. – Скажи правильно: «Від мідника порада – за добро подвійна відплата».
Вперше за вечір подав голос шинкар.
– Насправді ти пропустив більше половини, – сказав він, стоячи у дверях за шинквасом.
Мідник завше платить хутко.
Раз – за всяку оборудку.
Двічі – як поможеш зразу.
Тричі – за тяжку образу.
Коли чоловіки біля шинквасу побачили, що там стоїть Коут, їхні обличчя набули майже здивованого виразу. Вони вже не один місяць приходили до «Путь-каменя» щоповалка ввечері, і Коут досі не прохопився жодним словом із власної волі. Утім, сподіватися на щось інше насправді було марно. Він прожив у містечку лише рік чи щось таке. Він іще був чужим. Ковальчук жив тут з одинадцяти років, а його досі називали «тим хлопчиськом із Ранніша», так, наче Ранніш – це якась чужа країна, а не містечко менш ніж за тридцять миль звідси.
– Просто чув якось таке, – явно знітившись, промовив Коут, щоб заповнити тишу.
Старий Коб кивнув, а тоді прокашлявся й повернувся до оповідки.
– Отже, за його амулет можна було віддати ціле відро золотих ноблів, але з Таборліна мідник узяв лише залізний гріш, мідний гріш і срібний гріш, бо той зробив йому ласку. Амулет був чорний як зимова ніч, а на дотик – холодний як лід, але поки він був у Таборліна на шиї, йому не треба було боятися ніяких злих сил. Демонів і тому подібного.
– Я б чимало дав зараз за таку штуку, – похмуро заявив Шеп. Він увесь вечір пив найбільше та говорив найменше. Усі знали: минулого запалка проти ночі на його фермі сталося щось лихе, але вони були добрими друзями й тому розуміли, що не треба вимагати від нього подробиць. Принаймні зараз, у таку ранню годину і в настільки тверезому стані.
– Атож, хто б не дав? – розважно промовив Старий Коб і зробив добрячий ковток.
– Я, тойво, не знав, що чандріяни – демони, – сказав хлопчисько. – Я чув…
– Ніякі то не демони, – твердо відповів Джейк. – То були перші шестеро людей, які відмовилися обрати шлях Тейлу, і він їх прокляв – прирік на блукання світом…
– То ти розказуєш цю оповідку, Джейкобе Вокер? – різко заговорив Коб. – Бо якщо так, то я просто дозволю тобі розповідати далі.
Двоє чоловіків на одну довгу мить уп’ялися один в одного поглядами. Зрештою Джейк відвів очі, пробурмотівши якусь фразу, що цілком могла бути вибаченням.
Коб знову повернувся до хлопчиська.
– Це таємниця чандріян, – пояснив він. – Звідки вони взялися? Куди вони йдуть, зробивши свої криваві справи? Це люди, що продали душі? Демони? Духи? Ніхто не знає. – Коб кинув на Джейка безмежно зневажливий погляд. – Хоча кожен йолоп і твердить, ніби знає…
Тут оповідка перейшла у сварку про природу чандріян, знаки, які попереджали обачних людей про їхню присутність, і те, чи захистить амулет Таборліна від розбійників, скажених собак або падіння з коня. Пристрасті вже розпалювались, аж тут розчахнулися парадні двері.
Джейк