Ім'я вітру. Патрик РотфуссЧитать онлайн книгу.
Старий зазирнув у свій гаманець. – У нас є півтора гроша, тож варіантів мало. Чого ми хочемо: намокнути сьогодні чи голодувати завтра? Клієнтів у нас зовсім не буде, тож, мабуть, або те, або інше.
Я тихцем обійшов будівлю скраю та врешті-решт розгледів напис збоку фургона старого. Він був таким:
Абенті помітив мене, щойно я вийшов зі своєї схованки за будівлею.
– Здоров. Можу чимось допомогти?
– Ви неправильно написали «еліксир», – зауважив я.
Він неначе здивувався.
– Насправді це жарт, – пояснив він. – Я трохи броварюю.
– А, точно. Ель, – сказав я, кивнувши. – Зрозумів. – Я дістав руку з кишені. – Можете продати мені що-небудь за гріш?
Він неначе завис між утіхою та цікавістю.
– Що тобі треба?
– Мені б трохи лацилію. – За останній місяць ми з десяток разів показали «Фарієна Прекрасного», і ця п’єса забила мою юну голову інтригами й замовними вбивствами.
– Очікуєш, що тебе хтось отруїть? – запитав він, дещо спантеличившись.
– Та ні. Але мені здається, що, якщо нічого не зробити, поки не зрозумієш, що тобі потрібна протиотрута, шукати її потім, напевно, буде пізно.
– Гадаю, я міг би продати тобі лацилію на один гріш, – сказав він. – Вийшла б приблизно така доза, яка потрібна людині твого розміру. Але ця штука небезпечна само собою. Вона рятує лише від деяких отрут. Випивши його не тоді, коли треба, можна нашкодити собі.
– Ого, – промовив я. – А я й не знав, – у п’єсі він був надійною панацеєю.
Абенті задумливо постукав себе по губах.
– Можеш поки що відповісти на одне запитання? – Я кивнув. – Чия то трупа?
– У певному розумінні – моя, – відповів я. – Але в іншому – мого батька, тому що він нею порядкує та вказує, куди їхати фургонам. Але вона також належить баронові Ґрейфоллов, оскільки він – наш покровитель. Ми – його люди.
Старий весело на мене глянув.
– Чував про вас. Гарна трупа. З доброю репутацією.
Я кивнув, не вбачаючи жодного сенсу в удаваній скромності.
– Як гадаєш, твій батько не захоче собі якоїсь підмоги? – запитав він. – Я не кажу, що з мене бозна-який актор, але я багато чим можу прислужитися. Я міг би виготовляти вам грим і рум’яна, в яких не було б повно свинцю, ртуті та миш’яку. Ще я можу робити освітлення нашвидкуруч, чисте та яскраве. Різнокольорове, якщо захочете.
Мені не треба було дуже над цим замислюватися: свічки були дорогі й беззахисні перед протягами, смолоскипи – брудні та небезпечні. А про небезпечність косметики кожен учасник трупи дізнавався змалечку. Важко стати бувалим артистом і дожити до старості, якщо раз на три дні розмальовуєшся отрутою і до двадцяти п’яти років перетворюєшся на буйного божевільного.
– Можливо, я трохи забагато