Ім'я вітру. Патрик РотфуссЧитать онлайн книгу.
дров, плавання чи статевої близькості. Людина тоді почувається виснаженою, млявою і майже богоподібною. Тоді відчуття були схожими, тільки в мене стомлювався та розширювався саме інтелект, млявий і сповнений прихованої сили. Я відчував, як мій розум починає пробуджуватися.
Просуваючись уперед, я неначе набирав силу, як це буває тоді, коли водою починає зносити піщану греблю. Я не знаю, чи уявляєте ви собі, що таке геометрична прогресія, але найкраще описати це саме так. При цьому Бен не припиняв навчати мене руханки для розуму, яку він, як я був майже певен, вигадував лише для того, щоб позбиткуватися.
Розділ десятий
Алар та кілька каменів
Бен підняв брудний кругляк, трохи більший за свій кулак.
– Що станеться, якщо я відпущу цей камінь?
Я трохи замислився. Прості запитання на уроках дуже рідко бували простими. Нарешті я озвучив очевидну відповідь.
– Мабуть, він упаде.
Він підняв брову. Я не давав йому відпочити останні кілька місяців, і йому було ніколи випадково спалити собі брови.
– Мабуть? Ти говориш як софіст, хлопче. Хіба він не падав до цього завжди?
Я показав йому язика.
– Не намагайся перемогти тут нахрапом. Це – софізм. Ти сам мене цього навчив.
Він широко всміхнуся.
– Гаразд. Чи можна було б сказати, що ти вважаєш, ніби він упаде?
– Цілком.
– Я хочу, щоб ти повірив, що, коли я його відпущу, він упаде вгору. – Його усмішка стала ще ширшою.
Я спробував. Це було схоже на розумову гімнастику.
За якийсь час я кивнув.
– Добре.
– Наскільки сильно ти в це віриш?
– Не дуже сильно, – зізнався я.
– Я хочу, щоб ти повірив, що цей камінь попливе геть. Повір у це такою вірою, яка рухає гори й хитає дерева, – трохи помовчавши, він пішов іншим шляхом: – Ти віриш у Бога?
– Тейлу? У певному розумінні.
– Цього недостатньо. Віриш у своїх батьків?
Я злегка всміхнувся.
– Часом. Зараз я їх не бачу.
Він пирхнув і зняв із гачка батіг, яким поганяв Альфу й Бету, коли вони лінувалися.
– Віриш ось у це, Е’ліре? – Він називав мене Е’ліром лише тоді, коли вважав, що мені заманулося проявити особливу впертість. Він простягнув батіг, щоб я його оглянув.
У його очах був лихий блиск. Я вирішив не спокушати долю.
– Так.
– Добре. – Він ударив батогом по стінці фургона, різко тріснувши. Альфа розвернула одне вухо на звук, не знаючи напевне, був він адресований їй чи ні. – Отака віра мені й потрібна. Вона називається «алар» – віра в батіг. Коли я впущу цей камінь, він попливе геть, вільний, як птах.
Він трохи помахав батогом.
– І ніякої дурнуватої філософії, бо інакше пошкодуєш, що взагалі зацікавився цією маленькою грою.
Я кивнув. Очистив розум за допомогою одного з тих прийомів, які вже вивчив, і почав завзято вірити. На мені виступив піт.
Хвилин,