Ім'я вітру. Патрик РотфуссЧитать онлайн книгу.
не знав, – винувато оборонився я.
Мабуть, я набув достатньо жалюгідного вигляду, оскільки вона згребла мене в обійми й поцілувала:
– Не треба над цим плакати, сонечко. Просто ніколи не забувай обдумати свої дії. – Вона погладила мене по голові і сонячно всміхнулася. – Гадаю, ти міг би загладити провину як перед леді Леклесс, так і переді мною, якби знайшов трохи солодкої кропиви для сьогоднішньої печені.
Я був радий будь-якій можливості уникнути осуду та погратися в заростях дерев на узбіччі. Не встигла вона доказати, як я вже зник.
Також мені слід пояснити, що здебільшого я проводив з Абенті свій вільний час.
Від звичних обов’язків у трупі мене ніхто не звільняв. Я за потреби грав роль юного пажа. Допомагав розмальовувати декорації й шити костюми. Чистив коней увечері та гримів бляшаним листом за сценою, коли на сцені виникала потреба в громі.
Проте я не сумував за втраченим дозвіллям. Завдяки властивій усім дітям нескінченній енергії та властивій особисто мені невситимій жадобі знань наступний рік став чи не найщасливішим часом на моїй пам’яті.
Розділ дванадцятий
Головоломка складається докупи
Наприкінці літа я випадково підслухав розмову, яка вивела мене зі стану блаженного незнання. У дитинстві ми рідко думаємо про майбутнє. Ця невинність дозволяє нам насолоджуватися життям так, як це вміє мало хто з дорослих. Того дня, коли ми починаємо бентежитися через майбутнє, ми прощаємося з дитинством.
Був вечір, і трупа отаборилася край дороги. Абенті дав мені повправлятися в новому прийомі симпатії, що звався «Максима переведення змінного тепла в постійний рух» – чи якось так, словом, якось пафосно.
Було складно, але все стало на свої місця, наче в головоломці. Я витратив на нього хвилин із п’ятнадцять; Абенті ж, як я здогадався з його тону, розраховував, що я витрачу щонайменше три-чотири години.
Тож я пішов його шукати. Почасти для того, щоб отримати наступний урок, а почасти, щоб просто трішечки погнути кирпу.
Я знайшов його біля фургона своїх батьків. Я почув їх, усіх трьох, задовго до того, як побачив. Їхні голоси були геть нерозбірливими, були далекою музикою, на яку перетворюється розмова, коли слів не розібрати. Але я, наближаючись, чітко почув одне слово: «чандріяни».
Почувши його, я різко зупинився. Уся трупа знала, що мій батько працює над піснею. Він уже рік із гаком хитро виманював із містян давні перекази та віршики щоразу, коли ми зупинялися десь пограти.
Кілька місяців його цікавили перекази про Ланре. Далі він також почав збирати старі історії про фей, легенди про домовиків і блукальців. Потім він заходився розпитувати про чандріян…
Це було кілька місяців тому. Останні півроку він питав більше про чандріян і менше про Ланре, Ліру та всіх інших. Здебільшого пісні, за які брався мій батько, створювалися за один сезон, тим часом як робота над цією тривала вже другий рік.
Вам варто знати й таке: мій батько ніколи не розголошував ані словечка з пісні, поки її не можна було зіграти. Доступ