Ім'я вітру. Патрик РотфуссЧитать онлайн книгу.
– розчаровано промовив він. Я думав, він скаже мені злізти, але він замість цього всміхнувся й кивнув чоловікові поруч із собою. – Тоді нам просто доведецця тебе розважати.
Він заспівав «Мідника-гарбаря», застільну пісню, старшу за самого Бога. За мить до нього долучився син, і їхні грубі голоси утворили просту гармонію, від якої в мене всередині щось заболіло: згадались інші вози, інші пісні, напівзабута домівка.
Розділ двадцятий
На руках – кров, кулаки пече
Десь опівдні віз звернув на іншу дорогу, тепер уже широку, мов річка, і вимощену бруківкою. Попервах там було зовсім трохи подорожніх й один-два фургони, але мені після такої тривалої самотності це здавалося величезним натовпом.
Ми заглибились у місто, і низькі будівлі поступилися місцем вищим крамницям і шинкам. На зміну деревам і садкам прийшли провулки та продавці з возиками. На величезній річці-дорозі ставало чимраз тісніше від усякої всячини, яку несло її течією, – сотень возів і пішоходів, десятків фур і фургонів, а також поодиноких вершників.
Було чути стукіт кінських копит і людські крики, одгонило пивом, потом, сміттям і дьогтем. Я замислився, що це за місто та чи не був я тут раніше, перш…
Я зціпив зуби й змусив себе думати про інше.
– Майже приїхали, – перекричав гамір Сет. Врешті-решт дорога вийшла на ринок. Фургони котилися бруківкою, видаючи звук, схожий на віддалений грім. Торгувалися та сварилися чиїсь голоси. Десь удалині пронизливим високим голосом плакала дитина. Ми поїздили трохи туди-сюди, поки він не знайшов вільний куток перед книгарнею.
Сет зупинив воза, і я вистрибнув, тим часом як вони розтягувалися, засидівшись у дорозі. Далі я за своєрідною мовчазною домовленістю допоміг їм зняти з задньої частини воза ґулясті мішки та скласти їх з одного боку.
Півгодини по тому ми вже спочивали посеред куп мішків. Сет поглянув на мене, прикривши очі рукою.
– Шо будеш сьогодні робить у городі, хлопче?
– Мені потрібні струни для лютні, – сказав я. Лише тоді до мене дійшло, що я не знаю, де батькова лютня. Я дико роззирнувся навкруги. Вона не була у возі там, де я її залишив, не тулилася до стіни й не лежала на купах гарбузів. У мене всередині все аж стиснулося, поки я не помітив її серед розкритих полотняних мішків. Підійшов до неї та взяв тремтливими руками.
Старший фермер усміхнувся мені й простягнув пару вузлуватих гарбузів, які ми перед цим вивантажували.
– Що подумала б твоя матуся, якби ти приніс додому парочку найчудовіших жовтогарячих масляних гарбузів по цей бік Елду?
– Ні, я не можу, – затинаючись, відмовився я і водночас відігнав від себе спогад про роздерті пальці, що риються в землі, та запах горілого волосся. – Т… тобто ви вже… – Я поступово замовк, ще дужче притиснувши лютню до грудей і відійшовши на пару кроків.
Він придивився до мене так, наче бачив уперше. Раптом знітившись, я уявив, який вигляд, напевне, маю – обідраний і замучений голодом. Я обняв лютню й відступився ще далі. Фермер опустив руки, а його усмішка згасла.
– Ех, хлопче, – тихо промовив він.
Він