Промінь. Марина и Сергей ДяченкоЧитать онлайн книгу.
що ти тямиш. Мені здалося в якийсь момент, що ти розклеївся… Ні, ці люди не дурніші за тебе. У них є заморожена донорська сперма й працює генна інженерія. Не турбуйся за них.
– Я не турбуюсь. Що… я повинен робити?
– Дай їм за тридцять робочих днів сенс життя, і я відпущу тебе додому.
– Що?!
Дядько Роберт простяг склянку – через столик між ними:
– За тридцять днів експерименту на кораблі мине тридцять років. Раз на добу – в їхній реальності раз на рік – ти зможеш чинити вплив на пасажирів: міняти умови, підкидати інформацію, давати нові ввідні. Ти не зможеш прямо втручатися в їхню свідомість.
– Але… хіба… сенс їхнього життя – не сам політ?
– Для першого покоління так. Але народжені на кораблі діти можуть вирішити, що цей сенс їм нав’язали… Бо так воно і є.
Денис мовчав. Дядько Роберт кивнув, підбадьорюючи:
– Там немає нічого складного, штучний інтелект корабля виконає будь-яку примху, але ти повинен правильно розрахувати, які наслідки матиме кожне втручання. Ти можеш сказати пасажирам правду про себе, про експеримент, але це зруйнує їхню картину реальності й доведе їх, і тебе – до краху. Нікому не подобається усвідомлювати себе іграшкою.
– У чому суть експерименту?
– Для тебе? Дуже просто. Якщо ти приведеш до мети двісті колоністів третього покоління, що усвідомлюють сенс життя… Ти вернешся до матері, батька, брата й сестри, які тебе ніжно люблять.
Денис нічого не зміг відповісти – у нього перехопило горло.
– До речі, забув сказати, – дядько Роберт усміхнувся. – У тебе будуть помічники. Завтра ви познайомитеся.
– …Якщо хтось боїться, краще відразу заткніть вуха. Це дуже, дуже моторошна казка.
Вони присунулися ближче – уся підшефна група, п’ятнадцятеро носів-сопунців, тридцятеро палаючих очей. Відбувалося все в спортзалі, на м’якій підлозі під канатами, що тяглися вгору, під драбинами, конструкціями для повітряної гімнастики. Здавалося, вгорі немає ні неба, ні стелі.
– На одному кораблі був замкнений люк, – Ліза говорила тихо й відчужено. – Його не можна було відкривати нікому. Коли кораблеві давали наказ – хто завгодно, навіть найдоросліший і найголовніший лідер, – корабель відповідав так: «Ніколи, ніколи людина не повинна заходити в той відсік! Я не відкрию люк!»
Тиша. Сопіння.
– А на тому кораблі народився один хлопчик. Він був геній, тому що його батьки спеціально відредагували його геном. Коли йому було п’ять років, він пообіцяв дітям у своїй навчальній групі, що відкриє замкнений люк…
– Дурень! – не витримала Софі.
– Слухай далі. Хлопчик виріс, і став хакером. Він розібрався в первинних кодах корабля, зламав штучний інтелект…
– Ох і дурень! Таки дурень!
– …І коли він підійшов до люка й звелів кораблеві його відімкнути, то люк засичав отак – ш-ш-ш…
Софі затисла долонями вуха. За її прикладом те саме зробили Сашко-Третій і Роджер.
– І