Серця трьох. Джек ЛондонЧитать онлайн книгу.
краї? Дівчисько було прегарненьке!..
За мить Френк схопився на ноги й, прикривши рукою щелепу, ледве встиг відбити нещадний удар Генрі.
– Я… я… вибач, будь ласка, – промимрив Генрі, важко опускаючись на стародавню морську скриньку. – Я ідіот – знаю, але нехай мене повісять, бо я не можу дозволити…
– Ну ось, знову, – з докором перебив його Френк. – Ні, ти справді навіжений, як і всі в цій божевільній країні. Щойно ти перев’язував мені рану на голові, а тепер готовий знести цю саму голову з пліч. Поводишся не краще, ніж те дівчисько, що спочатку розцілувало мене, а потім стало тикати револьвером у живіт.
– Правильно! Лай мене, я заслуговую цього, – сумно мовив Генрі й відразу мимоволі знову спалахнув: – Біс би тебе забрав, адже це була Леонсія!
– Ну і що з того, що Леонсія? Чи Мерседес? Чи Долорес? Невже, коли хлопець поцілував гарненьке дівчисько та ще й під дулом револьвера, це дає право якомусь пройдисвіту в брудних парусинових штанях знести йому голову з пліч?
– А якщо гарненьке дівчисько заручене з пройдисвітом у брудних парусинових штанях?…
– Не може бути!.. – палко перервав його Френк.
– Так, і цьому голодранцю, – продовжував Генрі, – не досить приємно чути, що його наречена цілувалася з пройдисвітом, якого вона ніколи не бачила до того, як він висадився зі шхуни якогось сумнівного ямайського чорношкірого.
– Виходить, вона гадала, що це ти, – задумливо мовив Френк, починаючи розуміти, як усе те сталося. – Я не ображаюся за те, що ти скипів, хоча, мушу сказати, характер у тебе препоганий. Це ж учора ти збирався відрізати мені вуха, чи не так?
– У тебе теж вдача не краща, Френку. Як ти насідав, аби я відрізав тобі вуха, коли я поклав тебе на лопатки, ха-ха!
І обоє весело розреготалися.
– Це характер старого Моргана, – сказав Генрі. – Він, судячи з переказів, був задерикуватий, як чорт.
– Та, напевно, не задерикуватіший від цих Солано, з якими ти збираєшся породичатися. Там майже все сімейство висипало на берег і точно хотіло зрешетити мене, доки я гріб до шхуни. А твоя Леонсія схопила свою гармату й пригрозила довгобородому, вочевидь, батькові, мовляв, пристрелить його, якщо він не припинить стріляти в мене.
– Б’юся об заклад, що це і був її батько, старий Енріко! – вигукнув Генрі. – А решта – її брати.
– Милі голуб’ята! – мовив Френк. – Скажи, а ти не боїшся, що твоє життя стане занадто одноманітним, після того як одружишся і ввійдеш у цю мирну, лагідну сімейку? – Проте відразу перебив себе: – Слухай, Генрі, якщо вони гадали, що то був ти, якого біса їм так хотілося тебе вбити? Знову, напевно, та сварлива морганівська вдача! Чим це ти роздратував родичів майбутньої дружини?
Генрі з хвилину дивився на нього, ніби зважуючи, сказати чи ні, і нарешті відповів:
– Ну що ж, можу тобі, мабуть, розповісти. Це паскудна історія, і, напевне, тут завинила моя вдача. Я посварився з її дядьком. Це був наймолодший брат її батька…
– Був?… – перебив його Френк багатозначно.
– Я