Шлях королів. Брендон СандерсонЧитать онлайн книгу.
rel="nofollow" href="#i_004.jpg"/>
6
Міст № 4
«Мені холодно. Мамо, мені холодно. Мамо? Чому я все ще чую дощ? Він припиниться?» – записано вевішеса 1172 року зі слів приблизно шестирічної світлоокої дитини жіночої статі за 32 секунди до смерті.
Твлакв повипускав із кліток усіх рабів заразом. Тепер він не боявся, що хтось утече чи що невільники піднімуть бунт: позаду в них була гола пустка, а попереду – понад сотня тисяч озброєних солдатів.
Каладін зліз із фургона. Вони перебували в одній зі схожих на кратери формацій, зубчаста стіна якої здіймалася трохи далі на схід. Рослинність була відсутня, і його босі ноги ковзали по гладкій скельній породі. У западинах стояли калюжі дощової води. Повітря було чистим і свіжим, а над головою світило яскраве сонце, хоча через характерну для Сходу підвищену вологість повітря він постійно почувався мокрим.
Довкола виднілися сліди армії, яка давно стоїть на одному місці, адже ця війна точилася від самої смерті короля, тобто майже шість років. Про ту ніч, коли дикуни-паршенді вбили Його Величність Ґавілара, ходила сила-силенна чуток.
Повз них проходили загони солдатів, орієнтуючись по дороговказах у вигляді намальованих на кожному перехресті кругів. Хоча табір був напхом напханий довгими кам’яними бункерами, наметів теж було більше, ніж Каладін розгледів зверху. Бо якщо кожне укриття будувати з каменю – Душезаклиначів не настачишся. Після смороду невільничого каравану місцевий запах здавався приємним, особливо до болю знайомі аромати вичиненої шкіри та змащеної зброї. Однак багато хто з солдатів мав неохайний вигляд. Не те щоби вони були брудними, але й над-то дисциплінованими не виглядали: валандалися зграями по табору, порозстібавши мундири. Дехто тицяв у бік рабів пальцями, потішаючись із них. То це й була армія великого князя? Ті елітні підрозділи, що воювали за честь Алеткару? Це до її рядів Каладін так прагнув вступити?
Блут і Таґ уважно спостерігали, як Каладін шикувався в шеренгу разом з іншими невільниками, хоч той і не планував жодних вибриків. Момент був непідходящим: він-бо бачив, як поводяться найманці, коли поряд солдати регулярної армії, тож дратувати їх не випадало. Обоє щосили грали свою роль, випнувши груди й тримаючись за руків’я зброї. Вони з силою штовхонули кількох рабів на їхні місця, а одному зацідили палицею в живіт, обклавши брудною лайкою.
Але Каладіна не займали.
– Королівське військо, – озвався наступний за ним невільник. Це був той самий чоловік зі смаглявою шкірою, котрий розмовляв із ним про втечу. – Я гадав, нас запроторять працювати в копальнях. А тут буде непогано: прибиратимемо нужники чи ремонтуватимемо дороги.
Дивні амбіції: мріяти про чистку нужників чи роботу під пекучим сонцем! Каладін сподівався чогось більшого. Сподівався. Саме так: як виявилося, він усе ще міг сподіватися. Потримати спис у руках. Зійтися з ворогом у двобої. Ось яке життя влаштувало б його.
Твлакв розмовляв зі світлоокою жінкою в малиновій сукні, що скидалася на важливу персону. Її темне волосся було зібране