Треба спитати у Бога. Василь ШклярЧитать онлайн книгу.
подав нам коньяк вірменський, не розведений, певна річ, а тому я дедалі сміливішаю, набираюся духу і поволі, обережненько починаю здалеку. Мовляв, ось такий і такий чоловік написав повість про ПеТеУ, подав на конкурс, я її, щоправда, не читав…
– А я читав! – якось сердито каже Тютюнник, і дві глибокі складки у його міжбрів’ї стають іще глибшими. – Читав. Жодного живого слова.
Я зіщулююсь і мовчу. Якщо «жодного живого слова», то далі немає чого й город городити. Ну її к бісу, цю аферу, бо зараз так розізлю Тютюнника, що в нього вселиться демон заперечення і тоді вже взагалі ніякої розмови не вийде. Ні про що. В його оповіданні «Дядько Никін» є така дуже цікава характеристика цього вельми колоритного чоловіка: «Інколи в нього вселяється демон заперечення. Це по-моєму. А по-тітчиному: “О, вже його якась лиха година мордує!” Найчастіше це буває тоді, як машина не заводиться. Тоді йому нічого не скажи, бо все буде заперечувати – сердито і вперто. Стане, буває, біля воріт, зіпреться на костур і жде, доки хтось ітиме чи їхатиме повз двір. А на обличчі як написано: “Ну ж хай хтось спробує сказати мені, що небо вгорі… Зразу одбрию!”»
Ось такий демон заперечення, але, звичайно, на вищому, сказати б, філософському рівні вселявся іноді і в самого Тютюнника. У такій формі, мені здається, спрацьовував рефлекс самозахисту його оголеної і беззахисної душі. Коли він відчував у співрозмовникові фальш, лукавство, вдаваність (а таку ґандж він відчував, як кленовий листок чує морози), то наїжачувався, ставав колючим, затятим, і вже хоч би що казав йому той чоловік, Тютюнник заперечуватиме і врешті-решт таки «одбриє» його з афористичним тріумфом. Ну, приміром, хтось із улесливіших, аби здобутися на прихильність Тютюнника, наївно починає йому догоджати, піддобрюватися:
– Оце прочитав, Григоре Михайловичу, вашу повість «Климко». Ви – справжній майстер!
– Який майстер? – паленіє Тютюнник. – Де ви взяли це слово? Писати – це любити. А хіба можна майстерно любити? Скажіть, шановний, ви що, майстерно любите свою матір?
«Шановний» почувається ні в сих, ні в тих і за іншого разу, пританцьовуючи коло Тютюнника, буде обачнішим. Якщо, скажімо, мова зайде про Стефаника, то він уникатиме слова «майстерність», бо Стефаник – це любов і страждання, але Тютюнник обов’язково його переб’є:
– То майстер. Що тут багато балакать? Страх люблю майстрів!
Класичним прикладом бунту демона заперечення був один випадок, коли Григір Тютюнник подав до секретаріату Спілки письменників заяву з проханням надати йому творче відрядження на Донбас (край його дитячих поневірянь) на два місяці. Поки засідав секретаріат, Тютюнник у колі друзів, тут-таки в Спілці, казав похмуро: «Думаєте, вони дадуть мені відрядження? Еге, жди. Вони ж знають, що я не “оспівуватиму” те, що їм треба».
Аж тут виходить із засідання секретар Спілки Юрій Збанацький і прямо до Григора:
– Вітаю, Грицю, підписали тобі відрядження,