Треба спитати у Бога. Василь ШклярЧитать онлайн книгу.
може… що б же його таке придумать?
– Забудьмо, – кажу я і повертаюся до Ашота. – Ахпер-джан, єркугат коньяк бер, хиндрем[1].
Григір принципово не торкається чарки. Він думає.
– А що, коли сказати, що премію дадуть, вони тобі – ордер, а ми тоді р-р-р-аз! – і назад премію, – міркує вголос Тютюнник. – Ні, не те! А що… коли справді дати заохочувальну…
– Але ж потім треба видавати книжку.
– А ми переграємо. Скажемо, що заохотили премією до подальшої праці, а на книжку рукопис поки що не тягне, га?
– Це ж не сільський початківець… З такими хлопцями це діло не пройде.
– Справді. Не те! – погоджується Тютюнник. – От же ж і приключка. Слухай, а може, нам переписати цю сірятину наново?
– Не те! – вставляю замість Тютюнника його улюблений вислів.
– А може, вони тобі хату, а ми їм…
Уже й не згадати усіх тих відчайдушних варіантів, які вимудровував того вечора Григір Тютюнник, і врешті-решт він так себе розпалив, що в нього ось-ось мав уселитися демон заперечення.
– Ніяких премій, ніяких квартир, – «самозречено» сказав я і докинув ще одне його улюблене слівце. – Баста!
Я взяв чарку і, «битий горем», вихилив її до дна.
– Немає тут ніяких варіантів! – твердо підсумував я, щоб закінчити цю прикру розмову.
Але демон заперечення вже розпростер свої крила.
– Є!!! – раптом вигукнув Тютюнник і підняв угору вказівного пальця. – Є!
Я відкрив рота і з надією витріщив на нього очі, але Тютюнник зробив таку довгу паузу, що ледве не витяг із мене жили. Він поволеньки взяв чарку, потримав її, потім так само поволі випив, поставив на стіл і подивився мені в самісінькі зіниці.
– Вихід тут тільки один, – сказав він. – Забирай мою хату. Та й живи!
«Ось і п’ятдесят. Навіщо люди знають, скільки їм? Думали б собі, що попереду вічність. Але ж відчуваю себе спокійним, сильним і молодим. І скільки ще попереду роботи! Оповідань – 100, повістей – 30, романів – 10. Вони готові, залишилось тільки записати», – занотував у щоденнику 16 листопада 1980 року Олександр Сацький. Він зробив цей запис у день свого п’ятдесятиріччя і ще не знав, що з отої вічності попереду в нього лишилося всього лиш п’ять років. Дуже і дуже мало для справдження таких великих творчих намірів.
Але й зроблено було вже багато. Побачили світ повісті «Назар», «Клени», «Ця тверда земля», «До людей», «Моя далека сторона», «Я родом з дитинства», інші прозові твори, які, щоправда, ішли до читача усічені, перемацані цензорами-редакторами, з котрими письменник не знаходив спільної мови до свого останнього дня. Загалові ж більше відомі кінофільми, до яких писав сценарії Олександр Сацький, хоча загал майже ніколи не знає сценаристів ба навіть найцікавіших кінокартин, як, скажімо, дітлахи не знають, хто написав для них «Червону Шапочку» чи «Попелюшку». Якщо ж ми уважно перечитаємо титри таких популярних свого часу фільмів, як «Перевірено –
А принеси-но, братику, ще два коньяки.