Зловити промінь щастя. Светлана ТаланЧитать онлайн книгу.
не крала, – кажу крізь сльози.
– А що ти тоді з ним робила? – не вгамовується малий.
– Я… Я його… Лизнула, – зізнаюся я.
– І як? Смачно? – Оченята в братика одразу заблищали.
– Хочеш спробувати?
– Еге ж!
– Тоді пообіцяй, що ніхто про це не дізнається, – кажу я, тримаючи шматочок сала перед самим його носом, щоб подражнити.
– Ніхто! – клянеться Сашко, не зводячи очей із сальця.
Я простягла руку, а він, як цуценя, почав вилизувати той шматок швидко-швидко, та ще й з усіх боків.
– Е ні! Ми так не домовлялися! – Я піднімаю руку вгору, щоб сало було на безпечній відстані. – Ти так все сало злижеш!
– А завтра ще полижемо? – з сумом запитує братик, не в змозі відірвати погляд від шматочка.
– Подивлюся, чи вмієш ти тримати язика за зубами, – відповіла я та на правах старшої сестри поклала сало на місце.
Напевне, з тиждень ми з ним таємно лизали той шматочок. А потім Сашко не втримався. Прямісінько з моїх рук вихопив його й одразу ж ковтнув, як індик. Я почала ревти, бо зрозуміла, що тепер наша таємниця викриється, а ще більшою прикрістю стане те, що не буде на чому смажити оладки. Коли мати повернулася додому, то я так вже зревлася, що й говорити не могла, лише хлипала. Сашко їй у всьому зізнався. Тоді мама вперше відлупцювала свою дитину, тобто Сашка. Мене не сварила, бо я сама себе змучила. Коли прийшов тато, то ми вже втрьох сиділи на лавці та гірко плакали за тим шматочком, якого вже не було.
– Що трапилося? – схвильовано запитав батько.
– І що це за життя, коли просвіту не видно? – плачучи, сказала мати та розповіла про пригоду.
– Нічого, мої любі, – попестив нам голівки батько. – Не весь же вік ми так будемо бідувати?
– А зараз? Чим маститимемо пательню? – запитала мати, витираючи сльози.
– Завтра спробую походити по селу, – відповів батько. – Можливо, хтось дасть шматочок у борг.
І він дійсно дістав десь те сало, а я ніколи за своє життя не взяла чужого.
Ми частенько ходили за село збирати щавель. Він лише протикається із землі першими несміливими листочками, а ми вже його весь повищипуємо. Одного разу Валя запропонувала піти нарвати щавлю на кладовищі.
– Там не можна рвати, – сказала я їй.
– Чому?
– Мама говорила, що з кладовища не можна нічого їсти, – пояснила я.
– А ти не кажи, де нарвали, то вона й не дізнається!
– Брехати не можна!
– А ти не бреши. Не кажи нічого – і все. Принеси щавель, поклади на стіл та й мовчи, – повчає мене подруга.
Не хотіла я йти на кладовище, але вона так гарно розповідала, який там великий щавель, скільки його там багато, що я врешті-решт згодилася. Нарвали ми його, принесла додому, як Валя навчила, поклала на стіл та й мовчу.
– Ой, дитинко, – каже мама, – який гарний та великий щавель! І де ж це такий виріс?
– На кладовищі, – одразу ж бовкнула я, бо брехати зовсім не вміла. Зізналася й зараз же від сорому розплакалася.
– Цить, доню.