Учень відьмака. Джозеф ДилейниЧитать онлайн книгу.
мої. А до тої пори мусиш давати собі раду.
Опівдні ми спинилися трохи перепочити, ховаючись від дощу в покинутому хліву. Відьмак витяг із кишені якийсь згорток, розвинув тканину – там був великий кусень жовтого сиру.
Він відламав шматок і простягнув. Мені доводилося їсти й гірше, поза тим, я дуже зголоднів і вмить його проковтнув. Відьмак же з’їв лише невеликий кусник, решту загорнув і сховав у кишеню.
У хліву він відкинув каптур, і нарешті мені вдалося добре роздивитися його обличчя. Окрім густої бороди й погляду, наче у ката, однією виразною його рисою був гострий, хижий ніс із горбинкою, що нагадував пташиний дзьоб. Коли він мовчав, його губи повністю закривали вуса з бородою. Борода спершу здавалася сивою, але коли я нишком пригледівся, то віднайшов там мало не всі кольори райдуги – руді, чорні, каштанові пасма і, звісно, багато сивини. Як я значно згодом зауважив, її вигляд переважно залежав від освітлення.
«Слабке підборіддя – слабкий характер», – завжди примовляв мій батько. Він вважав, що деякі чоловіки спеціально відрощують бороду, щоб сховати цю ваду. Однак по Відьмакові було видно, що підборіддя під бородою в нього довге. Коли він їв або говорив, показувалися й жовті зуби – гострі та більш придатні роздирати червоне м’ясо, ніж гризти сир.
Мене аж стріпнуло – я раптом утямив, що він нагадує мені вовка. І не лише з виду. Він був хижак, бо полював на темні істоти. Кусник сиру там і сям його не наситить, а хіба роз’ятрить. І за кілька років його науки я закінчу так само.
– Не наївся, хлопче? – запитав він, свердлячи мене зеленими очима, поки мені не запаморочилося.
Я змок до нитки, натер ноги, але найгірше мені дошкуляв голод. Тож я кивнув, сподіваючись, що він уділить мені ще шматочок, але Відьмак лишень похитав головою і буркнув собі щось під ніс. Тоді знову пронизав мене гострим поглядом.
– До голоду доведеться звикати, – сказав він мені. – Коли є робота, ми мало їмо, а ще як складна – то й зовсім нічого, поки не закінчимо. Краще попостити – так ми менше піддатливі до темряви. Голод робить нас сильнішими. Так що звикай уже, бо в Горшо зроблю тобі невеличку перевірку. Проведеш ніч у будинку з потойбічним. Сам-один, без нікого. Подивимося, із якого ти тіста!
Розділ 3
Будинок номер 13 на Вотері-лейн
Тільки ми увійшли в Горшо, у далечині пролунали церковні дзвони. Вдарила сьома вечора, починало сутеніти. Сильна мряка гатила нам прямо в обличчя, але світла ще вистачало, щоб зрозуміти: жити тут я ніколи не хотів би, і навіть коротких відвідин краще уникати.
Горшо виділялося поміж зелених полів похмурою чорною плямою – темне, безрадісне селище десь на два десятка рядів обшарпаних спарених будинків, що купчилися на південному схилі сирого пустинного пагорба. Земля довкола була продірявлена шахтами, і Горшо стояв як у центрі сита. Високо вгорі над селом здіймався великий терикон, позначаючи вхід до шахти. За ним розмістилися вугільні склади, запасів яких вистачило б обігріти найбільші міста у графстві, яка б не вдалася затяжна зима.
Незабаром