Господар колодязів. Марина и Сергей ДяченкоЧитать онлайн книгу.
нас зловить?!
– Не зловить, – Юстин махнув рукою.
– А якщо зловить?
– Не зловить! – гаркнув Юстин. – Що мені з дідом робити, га? Як він буде без мене?
Аніта на хвилину замовкла. Потім раптом зчепила пальці:
– Ну ось що… Я знаю спосіб, щоб ти міг час від часу до діда навідуватися. Допомагати йому. Грошима… Худобу можна буде купити нову, хату полагодити…
– Відвідувати? – перепитав Юстин. – Тут?
– Авжеж, – Аніта труснула волоссям. – Раз на тиждень… Приблизно.
– Так про що ж ми розмірковуємо? – здивувався Юстин. – Стривай, я скажу йому, що скоро повернуся…
– Не треба, – Аніта втримала його за руку. – Зараз місяць вийде… може, на одну секундочку. Якщо ти йдеш зі мною – то просто зараз!
– Я йду, – сказав Юстин.
Хмара відсмикнулася вбік, ніби рвана фіранка. Вивільнила місяць; Аніта відірвала нарешті свої губи від Юстинових – і простягнула йому половинку закіптявленого скельця.
Юстин підніс скло до очей. Рука його йшла все повільніше, але все-таки не встигла зупинитися, не встигла повністю опинитися у владі страху; йому здалося, що він побачив кільце на білій поверхні місяця, обручку…
Відчуття було таке, ніби падаєш у неглибоку яму. Місяць блимнув і пропав; коліна підігнулися, під босими ногами була вже не трава, а кам’яні плити. В його руці, як і раніше, жили тонкі Анітині пальці, холодні, як місяць…
Він чув, як Аніта тонко, болісно скрикнула.
Її пальці вислизнули з його руки – і тоді він розкрив очі.
Тут було трохи світліше, ніж на залитому місяцем дворі. Праворуч і ліворуч угадувалися кам’яні стіни; повітря було не те щоб сперте, але якесь дуже густе, з ледь відчутним неприємним запахом, і Юстин, який звик до свіжого повітря саду і поля, закашлявся. Погано, якщо це і є те саме місце, куди вони з Анітою втекли, де їм тепер доведеться жити…
Аніта стояла поруч – трохи зігнувши коліна і розвівши руки в сторони, немов загороджуючи Юстина від чогось, ніби він, Юстин, був маленьким, як ельфуш, і міг сховатися за вузькою Анітиною спиною.
А перед Анітою, за три кроки, стояв іще хтось, і навколо нього напівтемрява згущувалася, перетворюючись на темряву.
Юстин здригнувся. Зробив рух, щоб загородити собою Аніту – але вона несподівано сильно відштовхнула його.
Безлика фігура, що стояла перед ними, випромінювала темряву точно так, як світлячок випромінює світло; через мить виявилося, що й обличчя у того, хто стояв, було. Юстин заглянув у нього – і вкрився холодним потом.
– Якщо ти його торкнешся, я повішуся! – незвично тонким голосом пообіцяла Аніта.
Фігура, яка випромінює темряву, мовчала.
– Я маю право! – майже зойкнула Аніта. – А ти шпигуєш! Ти не маєш права! У мене своє життя! Я людина! Я жінка!
У Юстина підкосилися ноги. Він зрозумів раптом, куди вони потрапили і хто перед ним стоїть.
– Відпусти його, – дуже тихо, жалібно попросила Аніта.
Юстин, стримуючи тремтіння, обняв її за плечі:
– Не…
Він хотів