Господар колодязів. Марина и Сергей ДяченкоЧитать онлайн книгу.
Аніта. – Бути війні.
Юстин обхопив плечі забрудненими в землі руками:
– Здобич чують…
Дід розповідав, як його самого колись забрали в рекрути – ще при батькові нинішнього князя. Трохи, втім, розповідав; більше говорили сліпе око, шрами на обличчі та сліди кия на спині.
І ненависть до воронів.
– Чують, – похмуро підтвердила Аніта.
І обоє подивилися на майже повністю готову могилу.
– Вашого князя Червонобровим звуть?
Ворони все летіли й летіли.
– Так… – не зводячи очей із могили, пробурмотів Юстин.
– «Червонобровому вічно тісно в батькових кордонах», – повідомила Аніта, ніби повторюючи чиїсь слова. – «Але цього разу колотнеча закінчиться не так, як йому хотілося б».
– Що? – здивувався Юстин.
Ворони все летіли й летіли.
– Хочеш, я попереджу тебе, коли вербувальники у ваш бік рушать? – просто запитала Аніта.
Юстин захлинувся:
– А ти… Ти можеш?
– Спробую, – Аніта насупилася. – Слухай, небо затягує: мені пора. Відвернися.
– Стривай, – швидко промовив Юстин. – Ти наступного разу… коли?
– Спробую скоріше, – діловито пообіцяла Аніта. – Ну, відвернися, ну!
І Юстин покірно відвів очі – наче Аніта зібралась купатися.
Ворони все летіли, але дівчини поруч уже не було; Юстин ретельно затер накреслене на землі коло.
– Непроста у тебе подружка, – сказав дід.
Юстин спохмурнів.
– Але вона – не нечисть, – продовжував дід серйозно. – Я її сліди вовчим порошком посипав – і хоч би що. Людина, значить.
– Ну звичайно, людина, – сказав Юстин трохи роздратовано.
– Я за тобою не шпигував, – пробурчав дід. – Це ти від мене чогось ховатися надумав. А даремно.
– Вона обіцяла попередити, коли вербувальники в наш бік повернуть, – сказав Юстин.
Здорове дідове око моргнуло:
– А звідки їй знати щось?
– Я ось що думаю, – сказав Юстин, обережно вимочуючи залишки юшки скоринкою чорного хліба. – Я думаю, батько у неї – чаклун. Хороший такий чаклун. І нетутешній.
– Ясно, що нетутешній, – пробурмотів дід. – В окрузі таких немає. Я не знаю.
– І ось іще, – продовжував Юстин, – вона сказала – «ваш князь». А не «наш князь».
– Чаклунам князі так і так не указ, – зітхнув дід.
– І ще, – Юстин зовсім розхвилювався, – вона казала, ніби чула десь, а мені повторювала. Що Червонобровому вічно тісно в батькових кордонах. Що цього разу він не переможе.
Дід довго розглядав дно спорожнілої миски.
– Так, – мовив він нарешті. – Батько її – той іще чаклун… Але ти не тушуйся. Чаклунові дочки – вони і за простих заміж виходять, і за благородних, і за багатих, і за жебраків… Їм на все начхати, розумієш. Вільні вони у своєму виборі… Так що не бійся.
Перевертаючись на холодній печі, Юстин згадував дідові слова та мовчки дивувавсь: як дідові спало на думку, що він, Юстин, зможе одружитися з Анітою?
А