Загублена земля. Темна вежа III. Стивен КингЧитать онлайн книгу.
Едді і повернувся до свого різьбярства. На його вустах заграла легенька посмішка. Вони з Сюзанною помалу переймали Роландові примовки… а він, у свою чергу, запозичував їхні. Складалося враження, що вони половини одного…
Аж раптом Едді, затиснувши в одній руці наполовину вирізану рогатку, в другій – Роландового ножа, миттю підхопився на ноги: неподалік упало дерево. Він стривожено вдивлявся в той бік, звідки пролунав звук. Серце шалено калатало в грудях, а всі чуття нарешті були напнуті, мов струна. Щось наближалося. Зараз Едді чув, як істота недбало продиралася крізь підлісок, і гірко подивувався, чому так пізно це зрозумів. Десь у глибині свідомості тихий голос прошепотів: «Так тобі й треба». Це така розплата за те, що він робив щось краще за Генрі, що змушував брата нервуватися.
Із гуркотливим, кашлеподібним тріскотом знову на землю впало дерево. Крізь кривий прохід між високими ялинами Едді побачив, як у нерухоме повітря здійнялася хмара деревної куряви. Істота, що спричинила цю хмару, зненацька заревіла, та так розлючено, що кров захолола в жилах.
Та той гівнюк просто велетень, ким би він не був.
Едді впустив на землю шматок дерева й швиргонув Роландового ножа в стовбур за п’ятнадцять футів ліворуч. Двічі перевернувшись у повітрі, ніж увійшов у дерево до половини, затремтів і застряг. Едді вихопив Роландового револьвера з кобури, у якій він висів, і звів курок.
Стояти чи тікати?
Але виявилося, що перевагу міркувати над таким питанням він уже втратив. Істота виявилася не лише велетенською, але й моторною, тож тікати вже було запізно. На півночі галявини, в проході між деревами, почав вимальовуватися гігантський силует, що своїм зростом перевершував найвищі дерева. Істота насувалася просто на нього. Коли її погляд натрапив на Едді Діна, пролунав ще один крик, від якого душа опускалася в п’яти.
– Блін, мені капець, – прошепотів Едді, коли чергове дерево зігнулося, хряснуло, наче з міномета вистрелили, й повалилося на землю, здійнявши хмару куряви й опалої глиці. Тепер істота просувалася просто до галявини, на якій стояв Едді. Ведмідь розміром із Кінг-Конга. Земля здригалася під його кроками.
«Що ти робитимеш, Едді? – зненацька ожив у нього в голові голос Роланда. – Думай! Це твоя єдина перевага над отим звіром. Що ти робитимеш?»
Він сумнівався, що ведмедя можна вбити. З гранатомета – можливо, але ж не зі стрільцевого револьвера сорок п’ятого калібру. Едді міг би тікати, та щось йому підказувало, що звір може бігати досить швидко, якщо захоче. Схоже, що шансів померти затоптаним під лапами велетенського ведмедя у нього не більше й не менше, ніж п’ятдесят на п’ятдесят.
То що ж обрати? Стояти на місці й почати стрілянину чи тікати, наче йому підпалили п’яти й ось-ось має зайнятися дупа?
Йому спало на думку, що є й третій варіант. Він міг би вилізти на дерево.
Едді повернувся до дерева, об яке обпирався раніше. То була велетенська прадавня сосна, цілком імовірно – найвище дерево в цій частині лісу. Нижня