Різдвяний сюрприз. Андрей КурковЧитать онлайн книгу.
живемо! – Потім вона повернулася до Дмитра і сказала: – Збережи тебе Бог, Дмитрику!.. Ну все, тепер спочивати! Молодята – в першу спальню, – вона показала рукою на подвійні двері, – а ти, Дмитрику, на кухні будеш, ми тобі там розкладачку поставимо. Добре? Тут-то не можна.
– А чому не можна? – здивувався я. – І для кого цей шостий стілець тут стояв?
– Для духів предків. Так має бути, – терпляче пояснила мені молодша бабуся. – Але вони можуть і вночі прийти, то вже краще, щоб тут ніхто не спав.
Спальню нам відвели з великим подвійним ліжком. На стіні в узголів’ї – ікона.
– Ну що, ти готовий? – прошепотіла мені, роздягаючись, Маринка.
Я зрозумів питання. І дійсно, було в цьому вечорі щось дивовижне, дивне, урочисте і не зовсім зрозуміле. Напевно, саме в таку ніч і треба зачинати дітей…
Під теплою пуховою ковдрою ми з Маринкою миттєво зігрілися.
– Тепер ми запам’ятаємо це Різдво назавжди! – Гарячий шепіт Маринки зігрів мені вухо, і я сильно притиснув її до себе.
Глибокої ночі мене розбудив якийсь шурхіт, що долинав із зали. Маринка спала, як байбачок. У будинку і за вікном було тихо. Казкова різдвяна ніч тривала, і я завмер, прислухаючись до цього галасу, ніби перевіряв: чи справжній це шерех, чи казковий.
Але шерех тривав і ставав голоснішим. І я, трохи побоюючись, підвівся з ліжка, підійшов до зачинених дверей до зали. Відхилив одну половинку.
Місячне світло падало крізь віконце на частину круглого столу. І в цьому світлі я побачив на столі двох мишок, які доїдали нашу різдвяну вечерю.
На моєму обличчі виникла усмішка полегшення. Я зайшов до зали і тихенько причинив за собою двері.
Мишки, здавалося, не боялись мене. Але як тільки я ввімкнув світло – вони зістрибнули зі столу і втекли під диван. Електрика, мабуть, була тут «непостійною». Лампочка під стелею то спалахувала яскравіше, то притухала. Я озирнувся на всі боки і побачив на підвіконні якийсь чорний прилад. Підійшов, узяв його в руки.
І тут же мені стало холодно. Прилад, який я тримав в руках, виявився радіаційним дозиметром.
Я тут же згадав і шлагбаум із постовою будкою, і шістьох військових, які заспівали нам різдвяні колядки та отримали за це по бляшанці консерви. Згадав я і біографію Дмитра, Маринчиного брата.
«Ах сволота! – подумав я. – Він нас затягнув у чорнобильську зону. А ми тут зачали дитину… Про що він думав! Це ж його сестра! Ось тобі й екстремальний туризм! Він що, хотів показати, що справжні традиції зберігаються тільки завдяки радіації?»
Я повернувся до спальні. Одягнувся, намагаючись не розбудити Маринку. Знову зайшов до зали.
Він спить на кухні! Мені дуже захотілося взяти щось важке, піти туди і стукнути його по голові. Але нічого важкого в залі я не знайшов. Я ще раз озирнувся і, на свій подив, побачив Дмитра. Він заглянув до зали з передпокою. Він був одягнений, а в руці стискав за горлечко пляшку шампанського.
– Не спиться? – запитав неголосно. На його обличчі з’явилася пустотлива усмішка.
– Ти