Останній гетьман. Погоня. Юрій МушкетикЧитать онлайн книгу.
росли якісь квіточки, голубі-голубі, на тоненьких ніжках. Трохи схожі на дзвіночки, але не дзвіночки. І враз з воріт випурхнуло якесь створіння, то була дівчинка. Вже майже не дівчинка, але ще й не дівка, і навіть не дівочка. Вона ступила кілька кроків і наштовхнулася поглядом на Самійла. Стенулася, заніміла. Чорні-чорні очиці дивилися злякано. Й сама чорна, схожа на циганку, коси товстющі, закинені за плечі, в чорній халамиді, в одній руці тримала пучечок квітів, в іншій – бублика. Це вона прийшла по оці квіти. В Самійла щось стрепенулося в серці: була ця дівчинка така гарна й така злякана, що він спантеличився.
– Не бійся, я… я…
Дівчинка раптом випросталася.
– А я й не боюся.
«Яка ж вона гарнюсінька, – думав Самійло, – як ластівочка».
– Аделя, Аделя, – долинув з-за брами голос.
– На, – мовила дівчинка й кинула Самійлові до ніг бублика, а сама вертнулася й побігла в браму.
Коли Самійло доповів Кирилу про побачене, той сказав:
– Нікому-нікому не кажи про дівчинку. Залізом розпеченим будуть допитувати – мовчи. Ходи туди кожного дня. Вдвох з Северином. Я йому скажу.
А самому тривога поселилася в серці.
Через два дні приїхала Катерина, дружина, з дітьми. Хоч одружили Кирила на ній майже силоміць, але за цей час він до неї звик, а ще й діти. Скучив за нею, цілував, милував до ранку. Наступного дня знайомив її з палацом, надвечір пішли гуляти в парк. Тут росли старі липи, які вписалися в новий парк, і кущі рай-дерева, і жасмин, і бересклет. У дальньому кінці парку стояла лавочка, Кирило сів на неї. Сутеніло, у верхів’ї липи виспівувала якась птаха, очевидно, шпак – він вміє імітувати будь-якого птаха. Катерина підвела голову, шукала його в густому вітті. Кирило теж подивився на липу, опустив погляд, охопив ним дружину. Зграбна, струнка – а вже ж у них четверо дітей – красиві плечі, рівна спина, тонка талія, тугі, круглі стегна… Все це поглядом в одну мить, він сам незчувся, як вхопив її за талію, обернув до себе, підхопив, панталони його самі впали на землю, а спідниці злетіли вгору – посадовив її собі на коліна. Вона встигла тільки охнути.
– Скажений, божевільний, люди побачать, – белькотіла.
– Нехай бачать, нехай беруть їх завидки.
– Ходімо… на ліжко…
– Й на ліжку теж, – і далі тримав її за талію, то підносячи вгору, то опускаючи.
– Я закричу…
– Кричи. Я люблю, як ти кричиш.
– Ой-ой, ой-ой, ой, а-я-я-й, – але тихенько.
Потім вона сиділа поруч.
– Ти мене любиш? – запитав Кирило.
– А ти мене?
– Ти ж відчуваєш.
– То не любов. То пристрасть.
– Все одно.
– Ти мене, як одружувався, не любив зовсім. Це Єлизавета віддала мене за тебе. І Катерина.
– Яка Катерина?
– Анхальт Цербтська. Жінка Петра Федоровича. Ну… Ніби жінка. Він з нею жодного разу не спав.
– Звідки ти знаєш?
– Знаю. Всі знають.
– А їхній син, Павло?
– То не його син.
– А