Камінний господар. Леся УкраїнкаЧитать онлайн книгу.
н н а
Ото, який страшний твiй наречений!
Ну, правда, смак у нього не найкращий; циганка, бусурменка i жидiвка…
Д о л о р е с
Ти забуваєш про iнфанту!
А н н а
Ну, з iнфантою все невиразна справа!
Д о л о р е с
Вiн, у вигнання їдучи, пiдмовив щонайсвятiшу абатису, внуку самого iнквiзитора.
А н н а
Невже?
Д о л о р е с
Ще потiм абатиса та держала таверну для контрабандистiв.
А н н а
(смiється)
Справдi, вiн не без дотепу, твiй дон Жуан!..
А ти неначе горда з того всього, – рахуєш тих сперечниць, мов трофеї, що лицар твiй здобув десь на турнiрi.
Д о л о р е с
А заздрю їм, Анiто, тяжко заздрю!
Чому я не циганка, щоб могла зректися волi вiльної для нього?
Чому я не жидiвка? – я б стоптала пiд ноги вiру, щоб йому служити!
Корона – дар малий. Якби я мала родину, – я б її не ощадила…
А н н а
Долорес, бiйся бога!
Д ол о р е с
Ох, Анiто, найбiльше заздрю я тiй абатисi!
Вона душi рятунок вiддала, вона зреклася раю!
(Стискає руки Аннi).
Анно! Анно!
Ти не збагнеш сих заздрощiв нiколи!
А н н а
Я б їм не заздрила, тобою бувши, нещасним тим покидькам. Ах, прости, забула я, – вiн i тебе ж покинув!
Д о л о р е с
Мене не кидав вiн i не покине.
А н н а
Знов загадки! Та що се ти, Долорес?
Д о л о р е с
Ходила й я до нього в ту печеру, де вiн ховався…
А н н а
(з палкою цiкавiстю)
Ну? i що ж? Кажи!
Д о л о р е с
Вiн був порубаний. Жону алькада вiн викрасти хотiв. Але алькад
її убив, а дон Жуана зранив…
А н н а
Та як же ти дiсталася до нього?
Д о л о р е с
Тепер я вже й сама того не тямлю…
То щось було, як гарячковий сон…
Глядiла я його, носила воду опiвночi, i рани обмивала, i гоїла, i вигоїла.
А н н а
Що ж?
Осе i все?
Д о л о р е с
Осе i все. Вiн встав, а я пiшла вiд нього знов додому.
А н н а
Такою ж, як була?
Д о л о р е с
Такою, Анно, як чиста гостя. I ти не думай, що я б йому далася на пiдмову.
Нiколи в свiтi!
А н н а
Але ж ти кохаєш його шалено.
Д о л о р е с
Анно, то не шал!
Кохання в мене в серцi, наче кров у чашi таємнiй святого Граля.
Я наречена, i нiхто не може мене сплямити, навiть дон Жуан.
I вiн се знає.
А н н а
Як?
Д о л о р е с
Душею чує.
I вiн до мене має почуття, але те почуття – то не кохання, воно не має назви… На прощання вiн зняв перстеника з руки моєї i мовив: "Поважана сеньйорито, як вам хто докорятиме за мене, скажiть, що я ваш вiрний наречений, бо з iншою я вже не обмiняюсь обручками – даю вам слово честi".
А н н а
Коли вiн се казав, – чи то ж не значить, що вiн одну тебе кохає справдi?
Д о л о р е с
(сумно хитає головою)
Словами серденька не одурити…
Мене з коханим тiльки