Раніше ніж їх повісять. Джо АберкромбиЧитать онлайн книгу.
як можна так помилитись, і вибачте, якщо ми подіяли вам на нерви, але ми прийшли не вбивати вас. Ми прийшли вам допомогти.
Вест силкувався зрозуміти, що він чує.
Тим самим був зайнятий Бурр.
– Допомогти нам?
– На Півночі вдосталь людей, які ненавидять Бетода. Удосталь тих, хто не стає на коліна з власної волі, а є й такі, що не стають на коліна взагалі. Це ми і є. У нас давно назрівала чвара з тим покидьком, і ми воліємо за всяку ціну покласти їй край. Битися з ним самі ми не можемо, але ми чули, що ви б’єтеся з ним, і тому вирішили приєднатися до вас.
– Приєднатися до нас?
– Ми прийшли для цього здалеку, і, судячи з того, що ми бачили дорогою, наша поміч вам би придалася. Та коли ми сюди дісталися, ваші люди не дуже захотіли нас приймати.
– Вони трохи грубіянили, – зауважив худорлявий, який сидів навпочіпки біля Веста.
– Так і є, Шукачу, так і є. Але ми не звикли відступати, коли нам трохи грубіянять. Тоді мені й спало на думку поговорити з вами, так би мовити, як отаман із отаманом.
Бурр поглянув на Веста.
– Вони хочуть битися разом з нами, – сказав він. Вест кліпнув, досі намагаючись звикнути до думки про те, що він може пережити цей день. Шукач уже простягнув йому шпагу руків’ям уперед і широко всміхнувся. За мить Вест усвідомив, що шпага належить йому самому.
– Дякую, – промимрив Вест, вовтузячись із руків’ям.
– Нема за що.
– Нас п’ятеро, – говорив тим часом ватажок, – і всі Імениті й бувалі. Ми билися проти Бетода й билися з ним по всій Півночі. Ми знаємо його звички, як мало хто інший. Можемо ходити в розвідку, можемо битися, можемо, як бачите, ставити пастки. Не відмовимося від жодної роботи, на яку варто тратити сили, а на нашу думку, того варте будь-яке завдання на шкоду Бетодові. Що скажете?
– Ну… гм, – пробелькотів Бурр, потираючи підборіддя великим пальцем. – Ви, безперечно, люди надзвичайно… – тут він по черзі оглянув їхні суворі брудні, пошрамовані обличчя, – …корисні. Як я можу опиратися такій люб’язній пропозиції?
– Тоді мені краще всіх представити. Оце-от Шукач.
– Тобто я, – прогарчав худорлявий і гострозубий, іще раз зблиснувши неприємною усмішкою. – Радий знайомству.
Він узяв Веста за руку і стиснув її так, що в того аж кісточки пальців хруснули.
Тридуба тицьнув великим пальцем убік, на лиходія з сокирою й без вуха.
– Оцей товариський хлопака – Чорний Доу. Я сказав би, що з часом він стає кращим, але це неправда.
Доу повернувся і знову сплюнув на землю.
– Здоровань – це Тул Дуру. Його називають Грозова Хмара. Ще є Хардінг Мовчун. Він десь серед дерев, притримує ваших коней осторонь дороги. Втім, ви не турбуйтеся: йому б не було чого сказати.
– А ви?
– Руд Тридуба. Ватажок цього маленького загону у зв’язку з тим, що наш попередній ватажок возз’єднався з землею.
– Возз’єднався з землею. Ясно. – Бурр глибоко вдихнув. – Ну, що ж… Можете доповісти про своє прибуття полковникові Весту. Не сумніваюся, що він зможе відшукати для вас їжу та житло, уже не кажучи