Раніше ніж їх повісять. Джо АберкромбиЧитать онлайн книгу.
«Як дитина, несправедливо покарана шкільним учителем».
– Ще є дівка, – грубо зауважив він.
Ґлокта поглянув на неї, облизуючи місце, на якому колись перебував його передній зуб. «Жодного методу. Жодної цілі. Жорстокість заради жорстокості. Якби я з’їв щось сьогодні, то, можливо, мало не виблював би».
– Скільки їй років?
– Мабуть, чотирнадцять, очільнику, але я не розумію, яке це має значення.
– Значення цього, інквізиторе Гаркер, полягає в тому, що чотирнадцятирічні дівчата рідко очолюють змови.
– Я вирішив, що найкраще діяти сумлінно.
– Сумлінно? Ви хоч щось у них питали?
– Ну, я…
Ґлокта влучно огрів Гаркера ціпком по обличчю. Цей раптовий рух нагородив Ґлокту різким нестерпним болем у боці, у нього підкосилася квола нога, і йому довелося вхопитися за Фростову руку, щоб не впасти. Інквізитор вереснув від болю й шоку, повалився біля стіни й ковзнув у бруд на підлозі камери.
– Ви не інквізитор! – процідив Ґлокта. – Ви – сраний різник! Подивіться, у якому стані це місце! А ще ви вбили двох наших свідків. Яка тепер із них користь, дурню? – Ґлокта нахилився вперед. – А може, ви так і хотіли, га? Може, Давуста було вбито з заздрощів кимось нижчим за званням? Нижчим за званням, що бажав затикати роти свідкам, так, Гаркере? Можливо, мені слід почати розслідування з самої Інквізиції!
Поки Гаркер силкувався підвестися, над ним виріс практик Фрост, і він знову притулився до стіни; з його носа закрапала кров.
– Ні! Будь ласка, ні! Це було випадково! Я не збирався їх убивати. Я просто хотів знати, що сталося!
– Випадково? Ти або зрадник, або цілковитий нездара, а ні ті, ні інші мені не потрібні!
Він схилився ще нижче, ігноруючи біль, що прострілював йому спину, і скривив рота в беззубій усмішці.
– Інквізиторе, я розумію, що тверда рука є надзвичайно ефективною в роботі з дикунами. Ви дізнаєтеся, що рук, твердіших за мою, не існує. Ніде. Приберіть цього черв’яка з моїх очей!
Фрост ухопив Гаркера за плащ і потягнув його грязюкою до дверей.
– Зачекайте! – завив він, хапаючись за дверну раму. – Будь ласка! Ви не можете так чинити!
Його крики поступово затихли в коридорі.
Вітарі злегка всміхалась очима, неначе ця сцена дещо її тішила.
– Що робити з цим безладом?
– Прибери його. – Ґлокта, ще відчуваючи, як у його боці пульсує біль, притулився до стіни та тремтливою рукою витер з обличчя піт. – Змий. Поховай ці тіла.
Вітарі кивнула на єдину вцілілу.
– А з нею що робити?
– Скупай її. Дай їй одяг. Їжу. Відпусти.
– Якщо вона повернеться до Нижнього міста, її навряд чи варто купати.
«Тут вона має рацію».
– Гаразд! Вона була служницею Давуста і може бути моєю. Поверни її до роботи! – гукнув він через плече, уже пошкандибавши до дверей. Йому було необхідно вийти. Тут він ледве дихав.
– Вибачте, що розчаровую вас усіх, але стіни у своєму поточному незадовільному