Раніше ніж їх повісять. Джо АберкромбиЧитать онлайн книгу.
зручніше у спеку. За роки життя тут я цілком до нього звикла.
«Для неї вибачатися за зовнішність – це все одно що для генія вибачатися за дурість».
– Пусте. – Ґлокта вклонився так низько, як тільки міг, зважаючи на нікчемну ногу та гострий біль у спині. – Очільник Ґлокта до ваших послуг.
– Ми надзвичайно раді, що ви з нами. Відколи зник ваш попередник, очільник Давуст, ми всі були сильно стурбовані.
«Гадаю, дехто з вас був стурбований менше за інших».
– Я сподіваюся пролити трохи світла на це питання.
– Ми всі на це сподіваємося. – Вона з невимушеною впевненістю взяла Ґлокту під лікоть. – Прошу, дозвольте мені познайомити вас із усіма.
Ґлокта не дозволив себе тягати.
– Дякую, магістре, але мені здається, що я й сам можу зі всіма познайомитись.
Він власними скромними силами причовгав до столу.
– Ви, певно, генерал Віссбрук, що опікується обороною міста.
Генералові було років із сорок п’ять, він був трохи лисуватий і рясно пітнів у вигадливій формі, застебнутій аж по шию, попри спеку. «Пам’ятаю тебе. Ти був у Гуркулі, на війні. Був майором Королівського полку й добре відомим ослом. А ти, схоже, непогано піднявся, принаймні як на осла».
– Радий знайомству, – промовив Віссбрук, майже не відриваючи погляду від своїх документів.
– Поновити давнє знайомство – це завжди радість.
– Ми зустрічалися?
– Ми билися разом у Гуркулі.
– Та невже? – Спітніле обличчя Віссбрука ненадовго зсудомило від шоку. – Ви… той самий Ґлокта?
– Так, я справді, як ви кажете, той самий Ґлокта.
Генерал кліпнув.
– Гм, ну, гм… як вам велося?
– Страшенно боляче, дякую, що спитали, але ви, як я бачу, тим часом процвітали, і це – величезна втіха.
Віссбрук кліпнув, але Ґлокта не залишив йому часу на відповідь.
– А це, певно, лорд-губернатор Вурмс. Для мене це однозначно честь, ваша милосте.
Цей літній чоловік був карикатурою на старечу неміч і губився у своїх просторих службових шатах, як засохла слива у своїй пухнастій шкірці. Його руки, здавалося, тремтіли попри спеку, а його голова сяяла лисиною, якщо не брати до уваги кількох жмутків білого волосся. Він примружив на Ґлокту слабкі вологі очі.
– Що він сказав? – спантеличено вдивився в нього лорд-губернатор. – Що це за людина?
Генерал Віссбрук нахилився до старого так близько, що мало не торкнувся губами його вуха.
– Очільник Ґлокта, ваша милосте! Заміна Давустові!
– Ґлокта? Ґлокта? А де, власне, носить Давуста?
Відповідати йому ніхто не став.
– Я Корстен дан Вурмс.
Син лорд-губернатора вимовив своє ім’я, наче магічне заклинання, і простягнув Ґлокті руку, наче безцінний дарунок. Він, білявий красень, що безтурботно розвалився у своєму кріслі, мав добру засмагу, сяяв здоров’ям і був такий самий гнучкий і дужий, як його батько – старий