Раніше ніж їх повісять. Джо АберкромбиЧитать онлайн книгу.
по службі? Щоби слухати нудні роздуми якогось дивного лисого блукача?
Він насупився. До них площею йшло троє вояків. Попервах він без цікавості стежив за ними. А тоді до нього дійшло, що вони дивляться на нього й Баяза та прямують прямісінько до них. Тут він побачив ще одну трійцю, а тоді – ще одну, які надходили з інших напрямків.
У Джезаля стиснулося горло. Їхні обладунки та зброя, попри старовинну конструкцію, здавалися підозріло ефективними та добре використаними. Фехтування – це одне. А реальні бої з імовірністю серйозних поранень і смерті – це геть інше. Звичайно, стурбованість – це не боягузтво, якщо до них цілком явно наближаються дев’ятеро озброєних чоловіків, а можливих шляхів до відступу немає.
Баяз теж уже їх помітив.
– Здається, нас готувалися зустріти.
Усі дев’ятеро наближалися з суворими обличчями, міцно тримаючи зброю. Джезаль розправив плечі й постарався набути страхітливого вигляду, водночас не дивлячись нікому в очі й тримаючи руки подалі від руків’їв своїх шпаг. Йому аж ніяк не хотілося, щоби хтось занервував і ні сіло ні впало заколов його.
– Ти – Баяз, – промовив їхній ватажок, дебелий чолов’яга з брудним червоним плюмажем на шоломі.
– Це запитання?
– Ні. Наш володар, імперський легат Саламо Нарба, губернатор Калкіса, запрошує тебе на аудієнцію.
– Та невже? Справді? – Баяз оглянув загін вояків, а тоді підняв брову, позирнувши на Джезаля. – Гадаю, з нашого боку було б неґречно відмовитися, якщо легат завдав собі клопоту організувати справжню почесну варту. Ведіть нас.
Що тут казати, Лоґенові Дев’ятипалому було боляче. Він плентався по розбитій бруківці, кривлячись щоразу, коли його вага переходила на постраждалу щиколотку, кульгаючи, охаючи й розмахуючи руками, щоб не втратити рівновагу.
Брат Лонгфут усміхнувся через плече, споглядаючи це жалюгідне видиво.
– Як там твої ушкодження, друже?
– Болять, – рикнув крізь зуби Лоґен.
– І все ж я підозрюю, що в тебе бувало й гірше.
– Хе.
У його минулому було багато ран. Більшу частину свого життя він провів, мучачись якимось болем і надто повільно видужуючи після того чи того прочухана. Він пам’ятав своє перше справжнє поранення, поріз на обличчі від шанка. Йому було п’ятнадцять років, він був худорлявий, мав гладеньку шкіру, і на нього ще заглядалися дівчата в селі. Він торкнувся обличчя великим пальцем і намацав старий шрам. Згадав, як батько притискав пов’язку до його щоки в задимленій залі, як від неї пекло, як він хотів закричати, але закусив губу. Чоловік має мовчати.
Якщо може. Лоґен згадав, як лежав долілиць у смердючому наметі, по парусині якого барабанив холодний дощ, закусив шматок шкіри, щоб не закричати, викашляв його й усе одно заволав, поки в його спині копирсалися в пошуках наконечника від стріли, що не вийшов разом із древком. Ту кляту штуку шукали цілий день. Згадавши про це, Лоґен скривився й заворушив лопатками, в яких з’явилося поколювання. Через оті крики він потім тиждень